Під час дебатів між претендентами на посаду наступного президента США Дональд Трамп вчергове заявив, що змусить російсько-українську війну припинитися. Звісно, краще б він обіцяв припинити не війну, а російське вторгнення, але «маємо те що маємо». Щобільше, у Трампа наче є стратегія, яку раніше вже пробували презентувати широкій громадськості (насправді від Такера Карлсона починаючи).
Отже, у Трампа є план. У Байдена теж є, хоча його ніхто й не бачив. У Путіна є ультиматум до України поступитися тими областями, які «записані в конституції РФ». Тут уже й українцям час найвищий продемонструвати реалістичну стратегію – влада анонсувала підготовку свого плану до кінця поточного року. Що, в принципі, логічно – адже є всі підстави сподіватися, що на початку року наступний президент США просто викрутить руки всім учасникам війни на тих позиціях, на яких вони перебуватимуть в момент його інавгурації.
Зрозуміло, що ні про який вихід на кордони 1991 року за таких умов уже не йдеться. Це стане в кращому випадку національною ідеєю для наступних років, якщо не поколінь. Зрештою, ця ідея і так не тягнула на повноцінний план-стратегію. Адже війна мала б магічним чином закінчитися після відвоювання територій, мабуть, синхронно зі смертю Путіна від інфаркту чи від удушення своїми ж опричниками. Планом чи стратегією такі міркування не назвеш.
Отже, найімовірнішим варіантом залишається так звана «заморозка» по фактичній лінії фронту. Що автоматично зробить питання окупованих територій та людей, які там залишилися, фактором уже внутрішньої політики. Яким «гріх» буде не скористатися всім спраглим до влади: від затятих націоналістів до «недобитих» господарників-регіоналів. При чому чим далі від війни, чим менше особистих ризиків і більше персональних бонусів, тим затятішими будуть позиції.
Про що не будуть говорити політики? Про фактичну, а не паперову реінтеграцію. Тому що звільнити – це ще не все. Ось, наприклад, Ізраїль звільнив частину мешканців Гази від ХАМАСу – а виявилося, що понад 70% цих мешканців ХАМАС підтримують. А хто наважувався не підтримувати активно, той уже вбитий чи втік із Сектора. Є вірогідність, що на окупованих українських територіях ситуація подібна? Є, і вона немаленька.
І що робити в такій ситуації, якщо надворі 21 століття? Росії в цьому плані простіше – вона ментально в минулому. Але навіть їй уже не вдасться освоїти ці територіальні здобутки «під себе», бо «баби народжують» все менше, і в Маріуполь довелося звозити «визволителів» із Середньої Азії.
Україні, яка і так стрімко втрачала населення, а війна перетворилася на справжню демографічну катастрофу, і яка ні економічно, ні людським ресурсом «не витягне» відбудову без допомоги ЄС, потрібно буде до рекомендацій цього самого ЄС прислухатися. А це означає – строго дотримуватися прав і свобод кожного потенційного ждуна, зрадника та колаборанта.
Фактично, майбутня «заморозка» буде певною, точно тимчасовою, фіксацією не лише територіальних втрат, але й нашої системи самоорганізації. Підтвердженням правила, що нації чи держави контролюють лише ті території, які можуть контролювати, в силу зовнішніх чи внутрішніх обставин. У нас і зовнішні, і внутрішні чинники спричинили до того, що під час агресії державі вдалося вижити лише коштом героїзму та самопожертви кращих громадян, а також завдяки дозованій підтримці західного світу.
Що наводить на актуальне питання – чи зробимо ми висновки? Бо дійсно екзистенційне питання – як зберегти націю, нікуди не подінеться. Тут можна повернутися до старої дилеми, при якій добре і зручно любити абстрактну Україну, ненавидячи і зневажаючи при цьому конкретних українців.
Бо можна хвалити себе, коли і Конституція ідеальна, і проблем нема, крім клятих агресорів, і система державного управління ефективна та дружня до людини. Або спробувати зробити так, щоб Україна була, щоб українці в ній були, а Росії (великої і потужної) – поруч не було. Тобто протривати довше, ніж вони, в яких би то не було конфігураціях.
І для цього треба організовуватись. Потрібно ефективно поводитися перш за все з людським ресурсом. Ефективніше, ніж зараз. А якщо мова знову піде про території, назви, історію тощо, а не про самоорганізацію та ефективність – значить знову «граблі». Тож чи є в України план?
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
