Оригінальна публікація https://zaxid.net/budivnichi_ukrayini_ta_likvidatsiya_yihnogo_ditishha_n1547882
Автор - Василь Расевич
Багато з теперішніх кривавих подій можна було б не допустити, якби не коротка памʼять українців. Коротка памʼять дозволяла навіть найбільш «зашквареним» політикам раз у раз виходити сухими з каламутної води зрад, корупції, а то й відвертої роботи на ворога. Саме завдяки цьому ефекту майже ніхто не випадав із владної обойми. Що дозволило сформуватися міцній мафіозній системі в пострадянській Україні. Де на певний час можна було потрапити в опалу і знову реінкарнуватись, коли твій клан опинявся зверху. Для того щоб викинули з обойми, треба було стати конкурентом всередині або вчинити ледве не злочин, але не проти держави, а проти Системи. За таке могли «випадково» підстрелити на полюванні, розстріляти біля трапа літака або влаштувати прикре самогубство з кількома пострілами в голову.
Те, як виникла і формувалася незалежна Україна з 1991 року, вказувало, що все закінчиться або великою війною, або вона розчиниться в нетрях неоімперського російського проєкту. Довелося бути прямим свідком того, як дивувалися депутати Верховної Ради проголошенню незалежності. Адже невдовзі перед тим всі українські політики, зокрема лідери національної опозиції, писали свої варіанти нового союзного договору. В коридорах уряду і парламенту не можна було почути ані слова про розвал СРСР та проголошення самостійної України. Такі розмови могли точитися тільки в номерах готелів, де мешкали депутати, які ще зовсім недавно були дисидентами та політвʼязнями. Рівень компетенції яких обмежувався палкою любовʼю до України (символічний і декларативний рівень), української культури і мови. Тимчасом як реальна влада в країні належала старій партноменклатурі.
Радянська номенклатура зорієнтувалася найшвидше. Для того щоб утримати владу і впливи у своїх руках, вона погодилася на заміну фасаду і символів держави, зберігши її радянську сутність. Тим само продемонструвавши, що готова йти на компроміси з національною опозицією, але в незначних декоративних моментах. Фактично вони перекували свою партноменклатурну владу на капітал, розграбувавши згодом промисловість і комунальне господарство. Завдяки цьому маневру старі радянські управлінці та керівники майже ніде не втратили своїх позицій. Виняток становили кілька областей на заході України, але й вони змушені були узгоджувати свої плани і дії зі столицею, поступово втягуючись у систему.
Дуже швидко Україна перетворилася на заповідник пострадянської номенклатури. Нова Україна, як корова язиком, злизувала російські реформи. Якщо в Москві був Гайдар і Чубайс, то в Україні їх віддаленою копією стали які-небудь Пинзеник і Терьохін. Якщо в Росії ваучерна приватизація творила «чудеса», коли мільярдером можна було стати за кілька місяців, то в Україні цей процес розтягувався на кілька років. Проте природа і суть таких «реформ» були ідентичні. Але були й відмінності.
Одна з них полягала в тому, що в України не було такої фінансової «подушки» у вигляді покладів нафти і газу, як у Росії. А саме на експорті нафти і газу «росла» нова фінансова і політична еліта Росії. Перепадало й українцям. Україна, а точніше президенти, заробляли на так званому транзиті. Схема надзвичайно проста – Україна, шляхом поступок у сфері національної безпеки, випрошує в Росії знижку. Мовляв, щоб не замерзнути і не розвалити остаточно економіку. Насправді ж для того, щоб, будучи у змові з росіянами, продавати газ Європі за ринковими цінами. Завдяки такій «маржі» й сформувалася нова владна і фінансова еліта України. Яка своїми статками і впливами цілком і повністю завдячувала Росії. Такого роду оборудки привʼязували намертво до волі Росії Леоніда Кучму, Павла Лазаренка в парі з «газовою принцесою» Юлією Тимошенко і навіть Віктора Ющенка з сумновідомою прокладкою «РосУкрЕнерго». Подейкують, що віртуозний акробатичний трюк Юлії Тимошенко з Путіним у січні 2009 року позбавив участі в газовому «бізнесі» Ющенка і згодом неймовірно роздратував Януковича. Який так і не зміг знайти рахунки Тимошенко, на які нібито надходили кошти з Росії за підписання кабального договору.
Зрозуміло, що Віктор Янукович аж ніяк не хотів противитися волі Росії. Його неймовірно дратувало те, що він лишається «поза касою». А «послуга» Юлії Тимошенко Україні насправді була страшною. Так, згідно з договором «РосУкрЕнерго» ліквідовувалося. Але все решта можна назвати першим тріумфом гебешної Росії Путіна над Україною. По-перше, ціна за одну тисячу кубічних метрів газу зі 180 доларів виросла до 450. Знижка у 20%, про яку домовилася Тимошенко з Путіним, стала платою за часткову втрату суверенітету. Тому що «Газпром» закріпив за собою статус монопольного постачальника газу для України, а принцип «бери або плати» мертвою хваткою паралізував дії держави на наступні десять років.
По-друге, своєю витівкою і непослухом Тимошенко продемонструвала відсутність злагоди серед політичного керівництва країни. Вона разом з Путіним висміяла і принизила президента України Віктора Ющенка, чим підтвердила правильність зробленої на неї ставки Росією. Колотнеча, розчарування «помаранчевою» командою, спроба «ширки» (широкої коаліції з «регіоналами») та спільна гра Тимошенко і Путіна проти Ющенка відкрили прямий шлях бандиту Януковичу у президентське крісло. Який не забарився його зайняти.
По-третє, спільна спецоперація Путіна і Тимошенко проти Ющенка і України, яка супроводжувалася газовим шантажем країн Центральної і Східної Європи, показала, що такий метод боротьби є дуже успішним. Саме з цього моменту можна говорити про неприховане використання Росією газо- та нафтопроводів для здійснення зовнішньої експансії. Спроба газового шантажу повториться згодом ще кілька разів, але вже не матиме попереднього ефекту через непоступливість української сторони. Що, зрештою, після великого провалу Путіна на переговорах у Парижі, переконає його прийняти абсолютно хибне рішення – розпочати повномасштабний наступ на знищення України.
Ображений, а може, дійсно хворий Путін вирішив не чекати. Вирішив більше не годувати свою пʼяту колону в Україні, у відданості та силі якої був свято впевнений. На щастя, Путін помилився. Йому здавалося, що «вискочка» Зеленський – це несерйозно і тимчасово. Він не зрозумів, що Зеленський – це спротив українців Системі. Що справжні державні еліти, з якими через близькість природи йому так легко було домовлятися, Зеленського на дух не терплять, а тому нікому буде організувати людей на захист. Що ті ж «еліти» от-от влаштують переворот і підуть до нього домовлятися. І найголовніше, що Зеленському нічого тягатися зі Системою. Що вона і його (так як це сталося з Помаранчевою революцією та Революцією гідності) пережує і виплюне.
На жаль, в окремих моментах Путін був не так далеко від істини. Особливо щодо налаштованості старих українських еліт. Він добре знав, як формувалася Система, а ще краще – як її використовувати. Оскільки українська та російська пострадянські системи дуже подібні між собою. А тому коли українські пострадянські еліти розбудовували не сучасну демократичну і соціально орієнтовану державу, а справжнього покруча, то Росія цьому тільки раділа і сприяла. Бо такого покруча ніхто при тверезому розумі не стане захищати. В російську голову навіть прийти не могло, що українці захищатимуть, щоб потім змінити. Щоб ліквідувати стару Систему і вибудувати нормальні європейські відносини.
Що настав час демонтувати Систему, яка формувалася на принципах кругової поруки, коли на кожного з її членів був припасений компромат. Причому і на владу, і на опозицію. До кадрового резерву владної вертикалі, куди не можна було потрапити без «підмоченої» репутації і того ж таки компромату.
Система зазнала розквіту в часи президентства Леоніда Кучми, якого українці з короткою памʼяттю, на жаль, оцінюють не за тим, що він насправді будівничий олігархічної системи, не за те, що місяцями, а то й роками люди не отримували пенсії і зарплати. Не за «віялові» відключення електрики. Не за те, що за часів його правління держава практично «вмила рука» і зняла з себе виконання усіх соціальних зобовʼязань і гарантій. Не за те, що мільйони людей подалися у вимушену і безправну трудову еміграцію, а ті що лишилися працювати на підприємствах-гігантах Сходу і Півдня – по-суті стали рабами «червоних директорів». І не за те, що він фактично підготував передачу влади Януковичу.
Виявилося, що достатньо Кучмі негативно висловитися про сучасну Росію, як сотні тисяч українців готові забути про напівголодне існування в часи його правління. Забути появу і жирування олігархів. Формування несправедливої і по суті антилюдської Системи. Про вкрадені роки і перспективи. Що ж, проблеми з короткою памʼяттю можна подолати. Просто треба бути чесними зі собою. І не виголошувати хвалебних епітафій на «могилах» старих політичних і державних діячів, політичних партій і рухів, влади й «опозиції» і всякого роду попихачів Системи. Якщо українці виявилися здатними дати рішучу відсіч ворогу на війні, то вони не спасують і в боротьбі проти Системи. А попереду важкий бій старим елітам.
P.S. У другій частині циклу йтиметься про Харківські угоди, як найбільш масштабний проєкт ліквідації української держави.
