Котрий рік триває протистояння навколо російської мови в Україні. Принаймні кілька разів на місяць з’являються повідомлення, не обов’язково лише про мову – це можуть бути цілком собі побутові конфлікти, але де мова неодмінно йде «бонусом». Російськомовні блогери, російська мова в освіті та сфері обслуговування тощо не перестають бути актуальними.
І хоча «захист російськомовного населення» є одним із головних інструментів російської пропаганди, і Путін нещодавно знову заговорив про «першопричини конфлікту», не варто все списувати на вороже ІПСО. Мовне питання в Україні давно стало самостійною нашою внутрішньою проблемою. Навіть під час війни, коли здавалося б – ось воно, національне єднання попри всі бар’єри та перепони.
Не важко помітити, що кінця-краю цим дискусіям не видно і навіть не передбачається. Тому що кожен говорить про своє, адже занадто багато смислів можна помістити в поняття «мова».
Бо мова дуже рідко є інструментом лише спілкування. Як правило, інструментарій розширюється до виховання, пропаганди, передавання якихось цінностей. Аж до ідеї, що якою мовою ти користуєшся – такі цінності й транслюєш.
Є ще уявлення, що мова - це цінність сама по собі. Що знову ж таки може бути і добре, і погано. Ще й залежно від того, яку мову мати на увазі.
І зрештою - мова є свого роду маніфестацією. Коли людина переходить на українську, вона маніфестує свій розрив з «русскім міром». Або коли відмовляється переходити – це теж може бути маніфестацією. Хоча тут уже як мінімум три варіанти, бо це може бути банальний спротив україномовному мейнстріму, а не обов'язково симпатії до Росії. Особливо в шароварному, лубочному виконанні цього мейнстріму. Або це може бути просто банальною «відмазкою».
І як би нам не хотілося тримати «навколомовні» дискусії в рамках пристойності, цей «поїзд ескалації», коли мова набуває нових і нових функцій, аж до способу протесту, процес просто за бажанням чи за сигналом зупинити неможливо. Не можна сказати «говоріть українською» і точно спрогнозувати, який сигнал буде почуто. Чи тут йдеться про інструмент спілкування, чи про пропаганду, чи про цінності, чи про цінність в собі, чи про маніфестацію. Більш того, з часом будь що можна перетворити на маніфестацію, потрібно тільки не зупинятися. І тоді так виходить, що чинна політика і суспільна практика неодмінно ведуть до третього варіанту. Коли російська все частіше стає способом маніфестації.
А потім ми бачимо, що мова вже знову інструмент, але не спілкування, а політичної мобілізації. Тому що було б дивно, якби таким інструментом і в такий час не користувалися.
В принципі, для нас тут нічого нового. Ще зовсім недавно говорити українською було викликом і ризиком навіть у Києві, не кажучи вже про інші «русифіковані міста». І тоді україномовні українці змушені були використовувати мову як спосіб маніфестації. А далі ми знаємо…
Важливо не допустити, щоб російська зараз зайняла цю позицію. Якщо ми хочемо і нормалізації стосунків всередині країни, і подальшого укріплення української як спільної для всіх мови. Якщо ж мова йде про електоральну популярність окремих діячів, заснованій на конфронтації – тоді так, звісно. Можна і треба «газувати» ще більше.
Окремо слід зауважити такий парадокс. Чомусь зараз багато хто вирішив, що люди з паспортом України, які не розмовляють українською – це зросійщені українці, яких просто треба повернути в лоно рідної мови. Хоча це можуть бути звичайні росіяни за походженням, ідентичністю, а навіть за політичною приналежністю. Чи хтось дійсно серйозно вважає, що всі до одного завербовані тут і «в Європах» «українці» є власне українцями, а не росіянами з українськими паспортами? Просто їх вчасно не перевиховали і не навчили української?
Так чи інакше, нам ще дуже навіть щастить, що агресивне відстоювання російської мови в публічному просторі часто йде переважно в комплекті з тупістю, несмаком та іншим явним негативом. А не так, як це задумали росіяни, «ліплячи» зі своїх прихильників мучеників за ідею.
Путін систематично говорить про мову і віру, а наші йому наче підтакують… Тоді як нашим політикам і лідерам громадської думки вартувало б завжди тримати в голові просте питання – «до чого призведе конкретно цей випадок?». Не в електоральному плані, і не в сенсі привернення уваги до наболілої проблеми. А стратегічно – чи не настане справжня стигматизація російськомовних, чого в принципі і прагнуть наші вороги.
П.С.: те саме, загалом, стосується і релігійної політики в Україні. Недаремно ж Новінський давав інтерв’ю Такеру Карлсону. Можна трактувати це як питання свободи совісті. Можна апелювати до часів, коли християн палили на вогнищах чи згодовували левам на арені. Головне ж – не дати ворожим агентам та явним злочинцям перетворитися на борців і мучеників за віру. Але для цього потрібна стратегія, а не рефлекси.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
