Старт політичного проекту «Альтернатива для Німеччини» виявився не зовсім вдалим. Влітку 2015 року партія перебувала в стані «пацієнт швидше мертвий, ніж живий». Що було пов’язано із внутрішньопартійним розколом, коли Бернд Луке залишив партію і провів своєрідну «децимацію», забравши з собою кожного десятого її члена. Нова лідерка партії Фрауке Петрі намагалася склеїти її рештки в пошуках об’єднуючої ідеології і програми. Ці події припали на період міграційної кризи, коли Німеччина прийняла близько мільйона біженців – сирійців, афганців, тунісців, лівійців та інших. Що стало поштовхом для піднесення шовіністичних та ксенофобських настроїв і об’єднання ліво- і праворадикальних рухів у черговий німецький Querfront.
Їхній спектр був достатньо широким і включав дрезденську Pegida; щотижневі мітинги «Ми – Німеччина» («Wir sind Deutschland») в Плауені, де антимігрантські гасла поєднувалися із антидержавними банерами на кшталт: «Держава люмпенів» і «Бісова держава» («Scheiß-staat»); провокаційні публікації в лівацьких виданнях «Compact», «Junge Welt», «Neues Deutschland», правоекстремістському сайті «Politically Incorrect», рупора ідей етнічного «ідентитарного руху» журналу «Blaue Narzisse»; закликів антиісламської партії «Die Freiheit» тощо. Лідер правих екстремістів Ґьотц Кубічек, засновник Інституту державної політики, об’єднався з головним редактором лівацького журналу «Compact» Юрґеном Ельзесером, прихильником євразійських ідей і шанувальником Владіміра Путіна, і з одним із лідерів AfD Бʼйорном Гьоке, якого пізніше за рішенням німецького суду дозволили публічно називати «фашистом».
«Більшість речників нових правих самі не вдаються до насильства. Вони працюють на настрої в країні, на конференціях, на ринках і, перш за все, в Інтернеті, створюючи таким чином інтелектуальний живильний ґрунт для насильницьких нацистських дій під правими гаслами», – писали німецькі оглядачі. Як наслідок, станом на 7 грудня 2015 року Федеральне міністерство внутрішніх справ зафіксувало 807 злочинів «проти надання притулку». Кількість підпалів притулків для біженців досягла 68, станом на жовтень того ж року було зареєстровано 1717 політичних злочинів з боку правого середовища.
Того ж року Otto Brenner Stiftung провів дослідження медійної мережі «антисемітів, правих популістів і прихильників змови», які зазнавали постійної критики з боку офіційних ЗМІ та політичних структур держави. На думку авторів аналізу, ці мережі і окремі актори вміло використовують власну маргіналізацію для того, щоб привернути до себе увагу. Водночас ця медійна мережа «робить значний внесок у розмивання кордонів між традиційно лівими і правими поглядами». Їх об’єднує занепокоєність національною ідентичністю та суверенітетом, а також глибокий скептицизм або навіть заперечення демократично-ліберальних суспільних проектів. На противагу цьому, вони віддають перевагу соціальному виразу «народної демократії», який характеризується сильним лідерством, з одного боку, і плебісцитами та іншими елементами прямої демократії, з іншого. Їхнім «ворогом» є правлячі національні та міжнародні еліти, які, згідно з цим поглядом, бачать себе відданими лише своїм егоїстичним інтересам і діють всупереч «інтересам народу». ЗМІ, політична бюрократія та парламенти розглядаються як такі, що перебувають під контролем цих еліт. Така спрямованість контенту свідчить про те, що головні гравці цього руху принципово налаштовані проти існуючого суспільного устрою.
В цих умовах AfDпочала так званий «осінній наступ», відкинувши гасла про ліквідацію євро, замінивши їх критикою міграційної політики уряду канцлера Ангели Меркель і використання етнічно-націоналістичної лексики. Політика надання притулку канцлера була визначена як «політика проти власного народу» (Меркель зустрічали вигуками «Зрадниця народу!» («Volskverräterin»)), а прийом біженців у партійних колах називали «захопленням землі».
Було очевидно, що крім багатьох незадоволених міграційною політикою уряду і маргінальних праворадикальних груп, AfD намагається боротися за виборців консервативної ХДС, котрі були переконані у тому, що партія за часів Меркель стала «центристською». «Але AfD – це небезпечна партія, яка збирає праворадикалів, що запалюють і агітують», – попереджали німецькі медіа. «Вона поступово перетворюється на німецький національний фронт: ксенофобський, шовіністичний, антиєвропейський». Однак викривальна риторика провідних ЗМІ і німецьких політиків спрацювала у зворотному напрямку, і на березневих земельних виборах 2016 року AfDсвяткувала свій другий успіх. За неї проголосували 1,3 млн виборців, а до 24% у східнонімецькій Саксонії-Ангальт додалися «старі» федеральні землі – Рейнланд-Пфальц (13%) і Баден-Вюртемберг (15%). Як пізніше заявив один із лідерів партії Александер Ґауланд, біженці стали «даром небес» для AfD.
На федеральних виборах 2017 року партія показала найбільше зростання в 7,9%, досягнувши 12,6 % і випередивши при цьому лібералів, лівих та зелених, та відібравши голоси колишніх виборців ХДС. Вперше з 1949 року праворадикальна партія досягла таких показників і стала парламентською. Це змусило німецьких політологів вдатися до аналізу понять «радикалізм», «популізм» і «екстремізм» з проекцією цих «ідеальних типів» на AfD. Дослідники Деккер та Левандовський в аналітичній статті про зростання правого популізму в Європі визначили його основні складові – антиістеблішментна орієнтація, «шизофренічне» розуміння рівності, ідентичність і «образ ворога», принцип харизматичного лідера тощо і зазначили, що «популістські партії можуть бути водночас і екстремістськими, якщо вони переходять межу відкритої ворожості до системи». Разом з тим дослідники зробили обережний висновок про те, що швидка еволюція AfD до правопопулістської партії стала можливою не завдяки протестним настроям виборців, а через зосередження на питаннях міграційної та інтеграційної політики, що заповнило нішу правого політичного спектру.
І навіть якщо чверть її виборців мають правоекстремістські погляди, партію не можна розглядати як «екстремістську». Такої ж думки дотримувалися й інші науковці. Зокрема Екард та Панрек, котрі розмежовують «екстремізм» і «популізм» на основі ставлення до інституційної структури держави: «екстремізм відкидає конституційну державу, оскільки прагне до концентрації державної влади, вільної від механізмів контролю». Саме такою, на їхню думку є NPD, натомість AfD є «популістською по суті, а не екстремістською». Іншої позиції дотримується Нідермаєр, зазначаючи, що AfDможна охарактеризувати як «національну консервативну партію, що прокладає мости до правого екстремізму». А Леггеві навіть визнав у ній ознаки етнічно-авторитарного «націонал-соціалізму», проаналізувавши нацистські висловлювання одного з лідерів партії Ґьоке. Пфаль-Траубер переконаний, що AfDможна розглядати як «праву екстремістську партію, хоча і з нижчою інтенсивністю екстремізму, ніж у NPD, або у неонацистів загалом… її розвиток у правоекстремістському напрямку триватиме».
Проте на федеральних виборах 2021 року AfD не вдалось повторити свій попередній успіх, набравши 10,3 % голосів, поступившись лібералам і «зеленим». Аналітики звернули увагу на те, що ці вибори продемонстрували тенденцію до заміни двопартійного правлячого блоку партійними коаліціями з узгодженими програмами, наприклад, захисту клімату, цифровізації, пенсійного забезпечення і сильними індивідуальними лідерами. Це стало наслідком плюралізації та індивідуалізації суспільства.
AfD не змогла виставити «сильного лідера» і притомну навіть для протестних виборців програму. 200-сторінкова передвиборча програма партії наголошувала на необхідності запровадження принципу прямої демократії і починалася вже звичною критикою уряду і «старих» партій: «Своєю політикою щодо біженців, Європи та «корони» урядові політики на федеральному та земельному рівнях неодноразово порушували принципи німецької державності, права та конституції… Федеральний уряд не виконує свій обов’язок протидіяти порушенню договорів та самоусуненню інституцій ЄС від виконання своїх повноважень». Дісталося і провідним політикам країни, які, за переконанням ідеологів AfD, створили «політичний клас, головним інтересом якого є влада, статус і матеріальне благополуччя». Це ставить під загрозу соціальне та культурне майбутнє народу, міцність економіки і процвітання, оскільки головним в політиці вони вважають «мультикультуралізм, різноманітність, глобалізацію і уявну гендерну справедливість».
Подібна риторика більше не промовляла до німецьких виборців. Потрібно було негайно розширювати виборче поле. І партія, яку давно звинувачували, що вона не цурається російських грошових «вливань», обрала новий курс. Суть якого полягала в тому, щоб заручитися підтримкою різного роду «путінферштеєрів» та противників накладення на Росію економічних санкцій. Саме тут і вилізло російське шило з мішка. І AfD буквально злилася з російськими шовіністами у спільному антиукраїнському шалі. Про що піде мова у третій, останній, частині циклу про німецьку «альтернативу».
