«Фортеця Бахмут» за вісім місяців оборони міста стала відома усьому світу як символ української незламності. Російські агресори стирають з лиця землі разом із житловими кварталами об'єкти єврейської спадщини, зазнають жорстоких обстрілів синагоги, меморіальні місця масового вбивства євреїв та поховання жертв Голокосту.
У січні 2023 року лінія фронту у промисловій зоні Бахмута з трьох боків згиналася навколо заводу ArtWinery. Це колишній «Артемівський завод шампанських вин», найбільший в Україні. Парадокс історії тут ось у чому: завод ArtWinery із прохолодними підземними складами шампанського розташований з 1950 року на місці алебастрових шахт, в одній із яких у січні 1942 року гітлерівці розстріляли та замурували понад тисячу євреїв Бахмута (Артемівська).
Після запеклих боїв, 1 лютого 2023 року частини української армії та Національної гвардії України відійшли з території заводу ArtWinery. Російські окупанти зайняли завод та його підземні склади, включаючи зал із меморіалом пам'яті жертв Голокосту, який знаходиться на глибині 70-ти метрів під землею.
Нацистські окупанти в 1942-1943 роках обірвали життя єврейського населення Бахмута, а російські окупанти через 80 років обірвали велику історію єврейської громади Бахмута, яка була відновлена після Другої світової війни.
«Штетл Бахмут»
Історики Сергій Татаринов і Станіслав Федотов, автори збірки «Штетл Бахмут — феномен єврейського народу в Донбасі» (Харків, 2013), висловили версію про походження назви Бахмут: «У давньоруських оповідях про прийняття Володимиром Великим християнства згадується визначення хозар, які прийняли юдаїзм — «бахмути». Можливо, так можна пояснити походження назви річки Бахмутка, де були численні стійбища та випаси худоби взимку кочівниками-хозарами».
Перші письмові свідоцтва про євреїв у цьому місті датуються 1799 роком, коли у Бахмуті проживали 103 євреї (9,8% населення). У 1847 року ця цифра зросла до 496 євреїв, а 1863 року чисельність євреїв у Бахмуті збільшилася до 1560 мешканців. Велика синагога була збудована у 1863 році. У Бахмуті було кілька єврейських молитовних будинків, три єврейські училища та 11 хедерів для початкового навчання.
На початку 1880-х років серед 1130 купців було 494 євреїв (майже 44% від усіх купців Бахмута). За переписом 1897 року у місті було 19.316 жителів, з яких 3.259 євреїв (майже 17% населення). До 1917 року частка єврейського населення Бахмута збільшилася до 25% всіх жителів.
Євреї Бахмута на початку 20-го століття були активними у всіх сферах промисловості та торгівлі, у всіх ремеслах та в нових професіях — фармакологія, медицина, видавництво та фотографія, мистецтво та освіта.
Великий єврейський бізнес був серед ініціаторів гірничорудної промисловості цього регіону Донбасу. У багатьох галузях індустрії та бізнесу євреї були першопрохідниками, які привносили ділову активність у цей раніше незасвоєний край.
Одним із ненависників євреїв був Антіох Луцкевич — інспектор народних училищ Бахмутського повіту у 1906-1912 роках. Він написав антисемітську книгу, в якій зазначив: «Бахмут здавався мені жалюгідним і огидним. Місто виявилося переповненим жидами, що захопили у свої руки торгівлю і промисловість, банківські операції, лікарську частину, адвокатуру, народну освіту. Найбільший привіз на місцевий базар будь-якої птиці, риби, яєць, молочних продуктів буває тільки по п'ятницях перед єврейським «шабашем», а в самий шабаш (суботній день) ринок зовсім порожній і в місті начебто все вимерло». Антіох Луцкевич був удостоєний особистого прийняття у російського царя Миколи Другого.
Незважаючи на дискримінацію євреїв у Бахмутській гімназії, цей навчальний заклад закінчив із золотою медаллю Арон Китаєв, який згодом відучився на медичному факультеті Харківського Університету, і з 1911 по 1940 роки обіймав ключові пости в медицині Бахмута. Арон Китаєв ліквідував епідемію холери, створив систему охорони жіночого здоров'я. В 1937 року лікар-єврей Арон Китаєв був обраний першим депутатом Верховної Ради СРСР від Бахмута.
Один із уродженців Бахмута зіграв роль і в історії Ізраїлю. Менахем Савідор (Ходоровський) народився 1917 року в Бахмуті. Після приїзду в Землю Ізраїлю він служив у британській армії та в Армії Оборони Ізраїлю, зробив політичну кар'єру в партії Спільних сіоністів, у Ліберальній партії та в Лікуді. Менахем Савідор ціле десятиліття був генеральним директором залізниць Ізраїлю, а згодом став головою Кнесета — парламенту Ізраїлю. Головна залізнична станція Тель-Авіва носить ім'я Савідор-Центр — на честь уродженця Бахмута.
У бурхливі роки до і після революції євреї були помітні і серед буржуазії, і серед революціонерів Бахмута. Участь євреїв у бізнесі та у революції дорівнювала їхній частці у населенні міста.
Бахмут з 1924 до 2015 року носив ім'я Артемівськ — на честь комуністичного лідера України. З одного боку, євреї брали активну участь у всіх структурах комуністичної влади, але з іншого боку євреї ставали і жертвами червоного терору.
Так, наприклад, 1925 року політична поліція заарештувала 14 осіб, з них 11 євреїв за сіоністську діяльність. У період сталінських репресій 1937-1939 років серед понад 500 репресованих мешканців міста євреї становили 15%, що перевищує частку євреїв у населенні міста.
Велика синагога була закрита 1928 року. У 1937–1938 роках було закрито єврейські школи; більшість підпільних релігійних шкіл-хедерів були закриті, а їхні викладачі були заарештовані. Радянська влада ще до приходу гітлерівців ліквідувала всі форми національного та релігійного життя євреїв Артемівська.
Голокост у печері
На момент нацистського вторгнення в Артемівську проживало 5300 євреїв — майже кожен десятий житель міста. Дві третини євреїв було мобілізовано до Червоної Армії або встигли евакуюватися.
Окупаційна газета «Бахмутський вісник» надрукувала 7 січня 1942 року «Звернення» міського голови, колишнього вчителя німецької мови Головні: «З метою ізольованого розміщення, всі євреї повинні зібратися 9-го січня в міському парку в колишній будівлі НКВС. Дозволяється мати з собою багаж 10 кг, запас продовольства на 8 днів. Повинні бути здані ключі від квартир із зазначенням прізвища та адреси».
Нещасних жертв нацизму три доби тримали у підвалі без їжі та води на сильному морозі. Місцеві жителі кидали у вікна підвалу снігові грудки, щоби дати в'язням хоч трохи води. Декілька єврейських дітей були врятовані жителями міста, які згодом отримали звання Праведників народів світу.
Жахливий фінал настав 11-12 січня 1942 року, коли німецькі солдати розстріляли 1224 євреїв Артемівська в шахті алебастрового заводу; їхні тіла були замуровані у камері №46 під землею. Ще понад 350 євреїв було вбито в інших районах міста.
У вересні 1943 року Артемівськ було звільнено від гітлерівських військ. Місцеві жителі розпочали пошуки зниклого єврейського населення. Було виявлено овальну підземну печеру, яка вся була заповнена трупами. Тіла були викладені на землі для впізнання. Але лише кілька десятків людей було ідентифіковано — бо євреїв було знищено цілими родинами, і їх не було кому пізнавати.
Оберштурмфюрер СС Ганс-Йоахім Зоммерфельд, командир зондеркоманди 4b айнзатцгрупи C, який керував убивством євреїв Артемівська, після війни обіймав високі посади у кримінальній поліції Західного Берліна та Ганновера. Лише 1973 року в Дюссельдорфі відбувся суд над ним та його підлеглими. За масове вбивство євреїв Артемівська Зоммерфельд одержав покарання у вигляді шести років в'язниці; він спокійно помер на пенсії 1995 року.
Від нацистів до Путіна
Після Другої Світової війни у шахті, пов'язаній із трагедією Голокосту, було розміщено склади Артемівського заводу шампанських вин. Лише 1999 року в підземній камері №46 було збудовано меморіальну «Стіну скорботи» — за підтримки єврейської громади міста та директора заводу Аркадія Клейна.
Автором меморіалу став архітектор Володимир Сотник. Зал пам'яті було відкрито 12 січня 1999 року — у 57-мі роковини масової страти. Центральним зображенням є постаті жінок, які символізують горе, страждання, скорботу. На грудях — дзвони, які не дають пам'яті заснути. Стіну, де вмонтовано меморіал, назвали «Стіною плачу», бо з неї постійно сочиться вода, і здається, що стіна плаче за загиблими.
Востаннє церемонія поминання в цій залі була проведена міською радою Бахмута 11-го січня 2022 — за півтора місяця до повномасштабного вторгнення Росії.
У ході російської агресії та масових обстрілів житлових кварталів Бахмута російськими військами було пошкоджено будівлю старовинної синагоги.
Про це мені повідомив Хаїм Дубров (38) – колишній голова єврейської громади Бахмута та директор міського благодійного центру «Хесед-Зікарон». Разом із дружиною Ліорою та донькою Аделью він був змушений евакуюватися з міста на початку березня 2022 року. Зараз їхня сім'я проживає в Німеччині.
«Ця синагога була історичним пам'ятником для євреїв», — наголосив мій співрозмовник.
Хаїм Дубров підтримує зв'язок з тими, хто залишився в Бахмуті, і стежить за новинами в місті через відеорепортажі в Інтернеті. За його словами, зараз запеклі бої йдуть прямо над місцем масового вбивства євреїв у період Голокосту, а також у районі міського цвинтаря, на якому 1943 року було перепоховано тіла жертв масового вбивства євреїв у шахті.
«Вірогідність велика, що там зараз серйозні руйнування. Росіяни сильно обстрілювали район цвинтаря, бо там поряд були позиції української армії», — розповідає Хаїм Дубров.
До війни він переїхав до Бахмута, тому що його дружина була уродженкою цього міста. Залишаючи в поспіху Бахмут у березні 2022 року, сім'я залишила там і новий будинок, і особисте майно.
«На жаль, я залишив особистий та робочий ноутбуки у Бахмуті, там були всі сімейні та общинні фотографії. У нас там залишилося ціле життя. Я знаю, що наш будинок постраждав від обстрілу російської армії. На відео я побачив, що зламана наша хвіртка, гаража не видно, нашою вулицею немає третини будинків, все зламано, відкрито. У нас в іншому районі була ще одна нерухомість, якої вже точно немає: на відео я побачив, що цього району міста взагалі не існує», — каже єврейський біженець із Бахмута.
За оцінкою Хаїма Дуброва, до російського вторгнення у місті проживало до 300 євреїв; близько ста осіб брали участь у програмах єврейської громади. «Зараз майже всі роз'їхалися — до Німеччини, Ізраїлю, Києва, Дніпра, Ужгорода. Дехто виїхав із пораненнями. Були там ще дві жінки, мама та донька, які зовсім не хотіли виїжджати, але в мене з ними зв'язку немає. Десь місяць тому я бачив їх на фото волонтерів, які роздавали гуманітарну допомогу у Бахмуті», — каже Хаїм.
«Вже немає сил, я більше не повернуся до України. Все, що було, всі кошти ми вкладали в майбутнє, будували будинок та прилеглу територію, заощаджували на всьому. А тепер, майже у 40 років, доводиться все починати з нуля», — гірко ділиться своїми планами на майбутнє колишній керівник єврейської громади Бахмута.
За даними української влади, із 65 тисяч довоєнного населення міста, на початку лютого 2023 року в Бахмуті, який перетворився на поле битви, залишилося 5-6 тисяч мешканців під постійними обстрілами окупантів.
Російські загарбники можуть оголосити Бахмут Judenfrei («вільним від євреїв») — як і їхні гітлерівські попередники 80 років тому. Тому що під брехливим гаслом «денацифікації» Російська Федерація проводить «деєвреїзацію» України, спустошуючи воєнною агресією єврейські громади в малих містах України.
Де-факто, єврейські громади таких міст, як Бахмут, практично не мають шансів на відновлення після закінчення війни.
Історія євреїв Бахмута, яка розпочалася понад 220 років тому, може сумно закінчитися через російське вторгнення в Україну.
Постскриптум:
Мій однокурсник з Історичного факультету Харківського Національного Університету Андрій Лисенко, який працював учителем історії в одній із шкіл Харківської області, пішов добровольцем до Особливої бригади Національної Гвардії України. Хоча за віком Андрій міг і не робити цього, але він вирішив піти захищати свою країну. Їхній підрозділ кілька місяців тримає оборону в Бахмуті.
Наша група випускників Історичного факультету наприкінці січня 2023 року зібрала гроші та купила для Андрія тепловізор. Через ізраїльський логістичний центр "МАРЛОГ", створений за ініціативою та за підтримки організації "Ізраїльські Друзі України", до бригади Андрія було послано ізраїльські польові аптечки та термобілизну. Я листувався з Андрієм до 25 січня, коли він написав, що їхній загін зайшов у промзону Бахмута на передній край, і вони зазнають втрат. Із 26 січня він більше не виходив на зв'язок.
Після написання цієї статті, 4 лютого я отримав повідомлення від заступника командира його батальйону, що Андрій "зник безвісти" та що "немає шансів, що він у полоні". Цю статтю я присвячую пам'яті мого друга та однокурсника Андрія Лисенка.
Текст: Шимон Бріман (Ізраїль).
Фото: особистий фотоархів Хаїма Дуброва.
Оригінальна публікація тут
