Все-таки цікаво побудоване наше громадянське суспільство. Поки всі завзято доводили, що Баумейстер ніякий не філософ взагалі та нікому не цікавий, якось повз вуха пройшла ще одна, по суті аналогічна, заява. При чому від людини, яка має значно більший вплив на українську політику, ніж викладач філософії у білому пальті. Віталій Кличко в перервах між напруженими буднями мера Києва теж заявив, при чому не російським маргіналам, а західній пресі, що в Україні існує загроза авторитаризму. Але Кличко – це все-таки потенційний ресурс, якась перспектива підзаробити на майбутніх виборах – його можна і не помітити. Тоді як «штатного малороса» гріх не затаврувати.
Взагалі-то на прикладі Баумейстера, раз ми вже зайшли в тему боксу зі сторони філософії, можна простежити долю людини, яка вагається, а потім робить нарешті свій вибір. При чому цей вибір є неочевидним, і судячи з усього, на нього сильніше впливають дрібні побутові фактори, аніж якісь глобальні міркування. З Україною зараз найбільше асоціюються два відомих боксери: Усик та Ломаченко. Обидва вони починали, скажімо відверто, доволі «ватно». «Крим Божий», православ’я, козацтво, не все однозначно і пішло-поїхало. Але Усик, очевидно, зустрів на своєму життєвому шляху людей, які підтримали і допомогли. А Ломаченко, мабуть, зустрів тих, яких до того зустрічала Оксана Марченко. Тому перший представляє Україну як чемпіон, а другий продовжує «рубати окуня», прикриваючись специфічним уявленням про «правильне православ’я».
Хтозна, який вибір зробив би Баумейстер, якби вельмишановна академічна спільнота обійшлася б із ним більш лагідно. А так у нас «мінус один філософ». Поганий чи хороший, це питання друге. Бо в нас в принципі з інтелектуалами не так щоб сильно профіцит.
Але коли люди поділені на «тусовки» і фанатські об’єднання, коли «об’єднання навколо прапора», притаманне першим місяцям великого вторгнення, впевнено відходить в минуле, тоді суспільство повертається до свого звичного стану. Стану боротьби за обмежені ресурси, в якій важливо відчувати підтримку «своїх», щоб разом атакувати «чужих».
Не дивно, що затримання підозрюваного у вбивстві Ірини Фаріон теж перетворилося на свого роду інформаційний серіал. І чим довше він триває, тим сильніше враження, що російська спецоперація не просто вдалася, а стає успішнішою з кожним новим днем. Побільше таких новин, де кожен знайде щось для себе, як у супермаркеті – і в ФСБ буде менше роботи. Російські нацисти, російськомовні, (не)насильницька українізація – хто б міг подумати, що ці питання знову стануть актуальнішими, ніж укриття, допомога фронту і реабілітація ветеранів?
Здається, ми не правильно розуміємо ідею «об’єднатися перед лицем ворога». Це не означає відключити критичне мислення, примкнути до великої зграї і вважати решту співвітчизників ідіотами. Бо якщо так, тоді росіянам в принципі не потрібно нічого вигадувати, достатньо буде просто періодично доливати оливи у вогонь.
«Безугла тупа». «Арестович кончений». «Баумейстер нарешті здійснив свій остаточний «камінг-аут по-малоросійськи». Кличко… Тут поки що подумаємо, може на виборах вдасться скористатися і заробити. Одне слово – нема з ким і про що говорити. Тоді чим поганий авторитаризм? Дискусії ж і так нема і не передбачається. Єдиний його недолік – це те, що наша «зграя» не домінує. В такій ситуації всі ми демократи.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
