Примітка: Цей текст не про Головнокомандувача Валерія Залужного. І не про конфлікт чи відсутність конфлікту Головнокомандувача Залужного і Президента Зеленського. І навіть не про інформаційну гігієну. Цей текст – просто міркування про наше мислення в умовах великих змін та випробувань.
Отже, маємо ситуацію, коли політична дискусія в країні, як явище і як спосіб «випустити пару» чи домовитися, суттєво обмежена. Це закономірно під час війни – зараз важливішими є інформаційна безпека та керованість, а не політична конкуренція, права людини і тому подібні здобутки демократичної цивілізації.
Але це не означає, що політична дискусія в країні відсутня. Вона є, але через обмеження набуває нових (або старих, але незвичних уже для нас) форм. Коли щось стає забороненим, воно виявляється більш бажаним і майже сакральним. Ще й в час таких важких соціальних випробувань.
Тому не дивно, що розмови про кадрові перестановки на вершині українського військового «Олімпу» все більше нагадують релігійні диспути. І кожен із нас піддається цьому запалу, навіть люди в білих пальтах, які словами говорять, що «ні», але сама їхня участь і поведінка волають про «так».
Головнокомандувач Валерій Залужний давно і заслужено перетворився на провідника й рятівника нації. Зараз іде процес переходу в інший, містичний, статус – відкупителя та спасителя, що володіє якостями, недоступними простим смертним.
Щось подібне відбувалося з образами Ющенка, Зеленського та Порошенка. Але ніколи не було таким масовим та тривалим. Це логічно. Бо де очікування Апокаліпсису (в хорошому значенні цього слова – фінальної битви і переродження світу), там і пророк.
Обов’язковим атрибутом пророка-месії є жертва, яку він складає. Тут не обов’язково йдеться про смерть на хресті. Хтось «посивів за час каденції», тобто віддав буквально молодість. Хтось «тижнями не бачить дітей», отже пожертвував сім’єю. Залужний несе на собі тягар всіх втрат на фронті, пожертвувавши родиною і друзями. Більше того – він це зробив іще до переродження, адже «віряни» не вважають позицію Головнокомандувача остаточною вершиною. Тобто процес триває.
Спаситель, слід зауважити, може перебувати в різних іпостасях одночасно. Зеленський був молодим - але досвідченим, багатим - але чесним, хитрим - але наївним. В образі Порошенка поєднувалися успішний бізнесмен і чиновник-депутат, міністр в уряді Азарова і український націоналіст. Так само і Залужний – одночасно мусить слухатися наказів Зеленського, паралельно забороняючи йому ж «здавати» Україну ворогові. Не варто шукати в цьому всьому якоїсь логіки, але так воно працює.
Архетип спасителя – це те, що завжди актуальне і знайоме кожному. Якщо не з Біблії чи інших Книг, то з художньої літератури. З казок, з мультиків і фільмів. Якщо не пам’ятаєш рядки про «свого Вашингтона з новим і праведним законом», то фільм «Гладіатор» точно колись бачив.
Цей архетип – ще й дуже українська історія. Народний заступник «на самому верху», не зіпсований апаратними іграми.
Чому є підстави говорити про таке релігійно-містичне мислення на рівні суспільства, а не окремих екзальтованих громадян? Чому це не чиясь персональна проблема, а суспільне явище? Тому що стає все важче не вірити.
Можна вірити в когось іншого, можна називати іншого месію, а цього трактувати як лже-пророка. Головне – не заявляти про свій «атеїзм». Опонента можна переконати, перемогти в релігійній війні та змусити визнати свою істину. Але що робити з істотою, в якої немає душі, адже нема ніякої віри? Де неможливо посіяти зерно істини.
«Вірю, тому що абсурдно» - ця максима актуальна як ніколи. Хтось бачив сам конфлікт? Чи є конфліктом розмови на підвищених тонах? Що вважати «недружньою атмосферою» за два роки відповідальної роботи в умовах надзвичайного стресу для двох дорослих чоловіків? Тим не менше, пора визначатися, говорить нам суспільна думка і провідні медіа.
Інформаційною гігієною та іншими рецептами від «дорослих» тут не зарадиш. «Не сотвори собі кумира» не просто так записано в головній Книзі – значить, творення кумирів притаманне людині і нікуди від цього не втечеш. Поки ти людина.
Шукати віру – це природньо для людей на всіх щаблях цивілізаційного розвитку, що б не розповідали про перемогу раціонального розуму над колишніми пережитками. А оскільки головні культи перетворилися радше на традицію та елемент національної культури, то в таких-от муках народжуються нові. Нехай не вводить нас в оману «відродження церковного життя». Те, що мити машину в неділю поки що все ж таки «не пасує», не є ознакою релігійності. А от сказати, що переживаєш містичні досвіди під час Великого посту – це, за нинішніми мірками, вже тягне на дивацтво.
Правило «віддавати кесарю – кесареве, а Богові – боже» уже не працює, бо не популярне. Тому навряд чи можна уникнути переходу політичного життя в «релігійну» фазу. «Месії-політики» в українській політиці і так були радше правилом, аніж винятком. А ще – це реакція на порожнечу, яка в нас на місці станових, соціальних чи просто групових інтересів. Отже зараз нам залишається хіба що «молитися», пам’ятаючи рідне українське прислів’я, що «і на віру треба мати міру».
