Земельні вибори в Баварії та Гессені 8 жовтня 2023 року принесли черговий успіх правоекстремістській AfD, де вона отримала відповідно 14,6% і 18,4% голосів виборців. Враховуючи майже 30% підтримку партії у колишній Східній Німеччині, де вибори відбудуться наступного року, очікувано можемо отримати «коричневий пояс» в Німеччині. До слова, цифри наближаються до тих, з якими свого часу до влади прийшли націонал-соціалісти в 1933 році. Можна скільки завгодно тішити себе ілюзіями про те, що не всі, хто голосує за цю партію, є правими екстремістами, але німецький історик Ілько-Саша Ковальчук правий, стверджуючи: «Той, хто голосує за нацистів, сам нацист!». Саме тому пропонуємо вам коротку історію AfD.
Євроскептики
Як політична партія AfD була утворена 6 лютого 2013 року 18 особами на зібранні в Євангельському громадському центрі міста Оберурзель в землі Гессен, де суперечки викликала навіть сучасна назва, яка для багатьох звучала занадто націоналістично. Оскільки серед «батьків-засновників» все ж переважала європоцентрична орієнтація і укорінений повоєнний досвід неприйняття будь-якого націоналізму. Однак перемогли радикальні настрої і запропонована назва «Альтернатива для Німеччини і Європи» була відхилена. Вже тоді було очевидним, що політичні погляди її членів є більш радикальними, ніж політичні маніфести, а різноманітні політичні течії і середовища, які вона представляла, навіть для німецьких політологів створювали складності в її класифікації – націонал-ліберальна, консервативна чи право-популістська.
Значною мірою це випливало з маніфестів нової партії, де основними вимогами були: а) впорядкований розпуск зони євро та відновлення національних валют, зокрема, німецької марки; б) зміна європейських договорів таким чином, щоб кожна країна могла самостійно вирішувати свою участь в зоні євро; в) «рішуче відкидання трансферного союзу, або навіть централізованої європейської держави»; г) створення єдиного імміграційного закону за канадським зразком, де перевага надається кваліфікованим спеціалістам; д) спрощення податкового законодавства і перенесення податкового тягаря на багатих громадян; є) розвиток відновлюваних джерел енергії, зокрема, таких як енергія вітру та сонця; зміцнення демократії, та громадянських прав.
Ці положення були втілені в партійній «Програмі для Німеччині», прийнятій на з’їзді у Штуттґарті 30 квітня – 1 травня 2016 року. В якій також чітко зазначалося: «Ми проти перетворення ЄС на централізовану федеральну державу. Натомість ми виступаємо за те, щоб ЄС знову став економічним об’єднанням та інтересів суверенних, слабо пов’язаних між собою окремих держав у його первісному розумінні… Якщо наші фундаментальні підходи до реформ не можуть бути реалізовані в існуючій системі ЄС, ми будемо домагатися виходу Німеччини або демократичного розпуску Європейського Союзу і заснування Європейського економічного співтовариства… Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) сприяло миру і процвітанню в Західній Європі протягом десятиліть (1957-1993). Але Європейський Союз за ці роки набув повноважень, для яких немає жодних підстав у європейських договорах. Зростаюча централізація суверенітету і зусилля зі створення європейської федеративної держави є ірраціональними і нежиттєздатними. «Альтернатива для Німеччини» категорично відкидає ці зусилля». Водночас у виборчій програмі під час європейських виборів 2014 року декларувався прозахідний курс Німеччини і орієнтація на НАТО, як основи трансатлантичної архітектури безпеки, спільну зовнішню політику та політику безпеки ЄС і союз із США.
Багато в чому ранні програмні вимоги перегукувалися із скандальною, але вкрай популярною, книгою політика (СДПН) і члена правління Бундесбанку Тільо Сарацина «Німеччина: самоскасування» з виразними ксенофобськими і антидемократичними пасажами, спрямованими проти іммігрантів. Попри те, що більшість політиків, інтелектуалів і громадських діячів засудили погляди Сарацина, його тези «викликають велике схвалення значної частини німецького населення, а книга розпродана і наразі недоступна», – писав у 2010 році Der Spiegel. Тому немає нічого дивного в тому, що кількість членів нової партії швидко зростала і вже за два місяця становила 6600 осіб. Можливо також тому, що отримала мільйонні пожертви у вигляді «кредитів» від німецьких промисловців, зокрема від Ганса-Олафа Генкеля.
На початковому етапі партія дистанціювалася від праворадикальних рухів і партій, зокрема від ультраправої та неонацистської «Націонал-демократичної партії Німеччини» (NPD, нині – «Die Heimat»). Намагаючись зайняти вільну політичну нішу правої опозиції серед існуючих «старих» буржуазних партій. Національно-консервативна ідеологія партії, розроблена її лідером Берндом Луке, була дуже близькою до інших правопопулістських партій Європи. Насамперед до французького Національного фронту (Front National) Марін Ле Пен і американського антидемократичного руху Tea-Party з їхньою радикальною відмовою від «вашингтонської політичної системи», що кардинально змінило Республіканську партію та сприяло політичному піднесенню Дональда Трампа. Від них же була запозичена і політична стратегія «девилізації» – відмови від жахаючих суспільство закликів і донесення радикальних вимог з виглядом «доброзичливого і милого сусіда». Очевидно, що це також стало однією із причин першого успіху AfD в Німеччині, де на земельних виборах в Саксонії, Тюрінгії і Бранденбурзі в 2014 році їй вдалося провести своїх представників до місцевих парламентів.
А далі був наступний етап в еволюції «альтернативних» німців. Про що й піде мова в наступній статті.
