Тільки лінивий ще не посміявся з Трампа, який оголосив США головним звитяжцем над нацизмом у Європі, а 8 травня - днем американської перемоги у Другій світовій війні. Черга до відзначення перемоги над японським мілітаризмом в тій самій Другій світовій дійде, очевидно, ближче до 2 вересня. Але це буде залежати від долі тарифних переговорів з Японією та Китаєм. І до речі – про Китай: у них своя історія боротьби і свої результати Другої світової, про що трохи далі.
Тим часом у Москві підготовка до параду не клеїться. Мало того, що Трамп підписав ресурсну угоду з Україною, він ще й фактично «віджав» в Путіна уявний статус «головного переможця над нацизмом». Крім того, високі гості з Індії в Росію не їдуть, бо у них своя нова війна на порозі. А в європейських «братушок» (Вучича, Орбана і Фіцо) трапився терміновий приступ політичного енурезу і невідомо ще, хто з них до Москви на парад добереться. Ще й президент Зеленський щиро не радить іншим політичним лідерам їхати в Москву 9 травня, бо небезпечно – ніхто не знає, яку провокацію вигадають цього разу самі росіяни.
Ось так цікаво та динамічно людство (принаймні та частина, до якої ми себе зараховуємо) переходить від сприйняття 8-9 травня як днів Пам’яті та Примирення до розуміння цієї дати як дня Перемоги. На перший погляд – радянська (а згодом російська) ідея про перемогу перемогла, вибачте за тавтологію. Але ж вона мала, наскільки я розумію, залишатися російським ідеологічним інструментом. Тепер цей інструмент перестає бути суто їхнім знаряддям.
Якби на цьому все і закінчилося, було б непогано. Але навіть протягом останніх кількох років ми мали нагоду неодноразово пересвідчитися, що ідеї мають здатність розвиватися незалежно від волі тих, хто їх «випустив у маси». Так і зараз – сьогодні говоримо про те, хто більший переможець. Завтра – у кого цю перемогу «вкрали». Післязавтра – як «повернути своє», тобто про реванш.
І це, виявляється, може трапитися не лише у диктаторів та автократів, і не лише у невдах. Звісно, корумпований хитрий Орбан, що побивається над результатами Тріанонського миру на потіху публіці, виглядає органічно. Як і Путін, пояснюючи, чому в розкраденому російському бюджеті немає грошей на дороги чи поліклініки – бо ж «перемогу вкрали». Америка, на перший погляд, не повинна була б почуватися ображеною на результати 1945 року. Але прихильники МАГА – ображені. На демократів, на Китай, на глобалізацію і навіть на європейських союзників. Тому й дії та заяви Трампа виглядають так, наче на трибуні ООН виступає черговий реваншист - очільник нафтової «суверенної демократії».
Українським дипломатам, звичайно, не позаздриш. Стільки часу було покладено на те, щоб довести, ніби 9 травня – не більше, ніж перемога ГУЛАГу на Бухенвальдом. Потім роками намагалися інтегруватися в європейський символічний простір на темі примирення та пам’яті. А тепер знову актуалізується тема перемоги, при чому завдання дистанціюватися від Кремля нікуди, очевидно, не зникло. Ще й розуміючи, що все це може бути лише початком. Бо ми, українці, вже знаємо, що за словами ідуть дії. І якщо маніяк при владі в сусідній країні роками публічно «пережовує» вигадані кривди, то не варто списувати це виключно на старечий маразм, бо «в реальному світі так не працює». Якраз у реальному світі працює все, крім здорового глузду. А тут перемогою марить не диктатор країни-бензоколонки (і навіть це – трагедія для всіх її сусідів), а керівник світової наддержави.
Отже, незабаром американці відсвяткують перемогу своїх «дідів» по-новому. Після чого, логічно, потрібно буде якось відповідати їхній величі. Місія охорони південного кордону від наркокартелів явно не дотягує за масштабом, а от в логіку майбутнього протистояння з Пекіном вписується органічно. Як і в анонсоване рекордне збільшенням оборонного бюджету США.
Відповідно, Пекін щось відповість. Адже сама лише їхня перемога над японськими мілітаристами і визволення від поневолення – занадто тісними для сучасної супердержави. А імперський спадок – саме те, бо в ньому і охорона Шовкового шляху, і цивілізаційна місія, і покора з боку залежних держав.
Головне, щоб Німеччина не зарано дійшла до висновку, що 8 травня – це день поразки, а не звільнення німецького народу від нацизму. І не придумала собі свій Тріанон, щоправда, тут особливо і придумувати нічого, все готове. Хоч бери і пиши їм концепцію «Європа під проводом Імператора завжди об’єднувалася під натиском зі Сходу».
Україні ж слід пам’ятати та нагадувати світові не лише про свій внесок у перемогу над нацизмом, а й подумати про більш близькі теми. Наприклад, як не допустити ситуації, коли поляки будуть говорити про Волинь як про поразку, а не про трагедію? Для цього, як мінімум, нам потрібно не допускати розмов про Волинь як про перемогу. Так, відкрито про це ніхто ще не говорить, але судячи з тенденцій, ми за пів кроку від цієї помилки.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальне повідомлення тут
