Коли мова заходить про інформаційний шум, на думку одразу приходить король цього жанру – американський президент Дональд Трамп. Так, Трамп досягнув вершин у своєму словоблудді й запросто може заперечити самого себе кілька разів під час одного виступу. Чого більше в манері поведінки Трампа – акторства (стендаперства), ролі нічим не обмеженого розбалуваного вередуна чи нахабного горлохвата – вирішувати кожному з нас. Але як би не хотілося маніпуляторам образом Трампа приховати те, що президент Америки має конкретну мету й застосовує гібридну технологію для її досягнення, факти говорять самі за себе. Щоб на цьому завершити приклад Трампа, треба чітко окреслити його цілі та перші досягнення.

Стратегічною метою Трампа є встановлення контролю (особисто ним) над головними енергетичними потоками – венесуельською та іранською нафтою, а також основними шляхами її постачання на ринок. Завдяки цьому в нього з’являться важливі «аргументи» на переговорах із Китаєм. Заради цього вся ця катавасія й зачиналася. У ході цієї «катавасії» Трамп ще сподівається (на жаль) послабити, якщо не розвалити ЄС, перетягнути на свій бік Росію (марна справа) і створити щось більш оперативне на базі НАТО. Варто пам’ятати також, що Дональд Трамп узявся переформатувати світовий порядок (на свій розсуд) і знищити «глибинну державу». Щоправда, руйнування осоружної deep state у нього часто дорівнює знищенню демократичних інститутів. І на цьому годі з прикладом Трампа.

Технології використання інформаційного шуму

Питання використання інформаційного шуму в цифрову добу є набагато масштабнішим і глибшим. Тому що інфошум – це не хаос, а часто керовані технології, спрямовані на переключення або відвертання уваги. Метод «потоплення» в інформаційній масі й викликання відчуття зневіри, апатії та безпорадності. Тобто інформаційний шум – це не просто хаос, а інструмент цензури нового типу. Що важливо: якщо раніше інформацію приховували, забороняючи її, то сьогодні її «ховають», роблячи невидимою серед тисяч неважливих повідомлень. У таких умовах головним ресурсом стає не доступ до даних, а вміння їх фільтрувати. Хоча б знаходити відповідь на питання: кому це вигідно.

У цифрову епоху надлишок даних використовується не тільки як димова завіса для реалізації прихованих стратегій. В умовах боротьби «за увагу» контроль над порядком денним є важливішим за володіння істиною. Таким чином, керування інформаційним шумом має на меті не тільки контроль за настроями, а й партійно-політичну мобілізацію. Спрощено кажучи, керований інформаційний шум – це сучасний і удосконалений різновид старої пропаганди. Тому необхідно розібратися в ключових механізмах цього явища.

Переключення та відвертання уваги

Найчастіше інформаційний шум створюється не для того, щоб повідомити щось нове, а щоб «перекрити» небажану тему. Коли, наприклад, з’являється гостра проблема (скандал, провал реформи), у медіаполе вкидається щось абсурдне або емоційне. Усі кидаються обговорювати дивну заяву чи другорядну подію, забуваючи про реальну кризу. Досить часто застосовується метод «пересичення», коли створюються десятки суперечливих версій однієї події, щоб аудиторія відчула втому й втратила інтерес до пошуку її суті.

Імітація діяльності

Імітація бурхливої діяльності також належить до найпоширеніших маніпулятивних методик, коли замість конкретних дій створюється ілюзія руху через потік пресрелізів, форумів та «стратегічних нарад». Зрозуміло, що сюди ж належить так званий медіаактивізм без результату. Політик може щодня звітувати про «контроль ситуації», створюючи шум навколо процесів, які не мають реального впливу на життя громадян. Популярний спосіб «поховати» проблему – в інформаційному шумі бюрократичних процедур. Нашим громадянам стали добре відомими формулювання: «взяв під особистий контроль», «створено тимчасову слідчу комісію», що на практиці часто означає, що справу «поховали». А якщо хтось і наполягатиме на звіті ТСК, то хіба опозиція до чинної влади, яка вкотре інструменталізує тему не для вирішення проблеми, а для політичної боротьби.

На окрему увагу заслуговують інформаційні кампанії навколо громадського активізму. Безперечно благородна справа – рух за звільнення полонених із російської неволі. Справа дійсно важлива в міжнародному масштабі, але недієва на локальному рівні. Загалом громадський рух за звільнення полонених є одним із найпотужніших і найбільш стабільних проявів громадянського активізму, поки не трансформувався з емоційного пориву у професійно організовану кампанію. Знову ж таки, мова лише про рух усередині України. Треба віддати належне Асоціації родин, Координаційному штабу, які працюють із Червоним Хрестом та ООН і не дають зникнути темі з порядку денного. Кампанія «Free Azov» добре працює за кордоном, бо привертає увагу міжнародної спільноти до проблеми. Проте, наприклад, у Львові чи інших українських містах вона втратила свій первісний сенс. Перетворилася на голий активізм, бо інакше – чого можна вимагати від таких самих звичайних громадян? Як вони можуть вплинути на ситуацію зі звільнення українських полонених Росією: автопробігами у Львові, плакатами в кав’ярнях Києва або вуличними перформансами в Тернополі? До кого звертаються ці акції?

Спостерігаючи за таким інформаційним шумом, складається враження, що цю справу знову ж таки інструменталізували для прихованої боротьби з центральною владою. Організатори акцій чудово розуміють, що Росія свідомо блокує повернення бійців «Азову», використовуючи їхній полон як елемент тиску на українську владу. А з іншого боку, ніби дорікають, що Київ недостатньо робить для їхнього звільнення, пропускаючи саму суть: обмін військовополоненими – це дуже складний процес, у якому беруть участь аж ніяк не «ялова» ООН, а такі країни, як, наприклад, Саудівська Аравія. А згаданий активізм працює виключно на те, щоб утвердити у суспільній свідомості думку, що влада нібито боїться повернення справжніх патріотів і тому не дуже хоче їхнього звільнення.

При цьому зовсім ігнорується факт обміну Віктора Медведчука у вересні 2022 року на 215 воїнів, 108 із яких були «азовцями». Серед звільнених було п’ятеро топкомандирів «Азову», які продовжили боротьбу з ворогом. Попри це, кампанія «Free Azov» не припиняється, хоча й має подвійне значення. З одного боку, вона підсилює позицію України на міжнародній арені, демонструючи єдність суспільства у питанні повернення героїв. З іншого – створює постійний тиск на військово-політичне керівництво, вимагаючи результатів у ситуації, де ключі від тюрем знаходяться в Кремлі. Зате багато причетних можуть себе заспокоїти, що справно виконують свій громадянський обов’язок.

Інформаційні спецоперації (ІПСО)

Це скоординовані заходи для впливу на настрої суспільства або прийняття рішень. Найважливішою тут є каналізація гніву. Зазвичай дія спрямована на розбурхування незадоволення в суспільстві. Йдеться про дуже широкий спектр актуальних проблем, які не вирішуються в суспільстві або від яких влада дистанціюється, оскільки не бачить конкретних шляхів вирішення. Прикладом цього в сучасній Україні є тема «несправедливої мобілізації». Поки проблема замітається під килим або для неї встановлюються рамки «прокрустового ложа» – «патріоти-державники проти ухилянтів», – вона переміщується в неконтрольований владою простір соціальних мереж, де люди можуть висловити не тільки обурення несправедливими фактами, а й де накопичується анонімний «народний гнів». Кінетичну силу якого можуть використати як внутрішні борці за політичну владу, так і ворог.

При цьому в цій дихотомії «за чи проти» залишається осторонь маса важливих моментів: корупція в ТЦК та ВЛК і уникнення громадянами виконання конституційного обов’язку захищати країну. Ігнорування у відкритому інформаційному полі теми «бронювання»  чи звільнення в запас заможніших і примусової мобілізації бідніших робить ведмежу послугу майбутньому держави Україна. Дихотомічне висвітлення цієї теми веде до того, що «справжнє» обговорення переміщується в соціальні мережі, де емоційно розбурхані люди знаходять собі подібних – покривджених і безголосих. І було б дивно, якби цим не скористалися політичні опоненти влади й особливо ворожа пропаганда.

Окремі політики, у погоні за кон’юнктурою та прихильністю майбутніх виборців, уже давно «осідлали» тему мобілізації й влаштовують показові шоу. Ця тенденція набуває широкого розмаху, і от уже навіть у середовищі опозиційної «Європейської солідарності» намітився свого роду розкол, який насправді є проявом заздрості та обурення щодо свого однопартійця Олексія Гончаренка, який «дозволив» собі хайп за рахунок рідної партії. Змінився також тон багатьох чинних політиків з інших середовищ, яких налякала інформація про формування прихованої «партії ухилянтів», що загрожує стати однією з найбільш чисельних. Тому помітна зміна риторики навіть у ставленні до мобілізації. Частішими стали обіцянки й з боку влади, що от-от новий міністр оборони запровадить реформу мобілізації. Але джин уже вилетів із глечика й почав виконувати бажання всіх недосяжних мешканців соціальних мереж, зокрема, на жаль, маніпульованих російською ІПСО.

Просування своїх, дискредитація конкурентів та спроби «повернення» у владу

В умовах шуму легше маніпулювати репутаціями, оскільки перевірка фактів вимагає часу, якого в людей немає. А в умовах війни й практично відсутньої відкритої політичної боротьби такі прийоми, як «білий шум» для «своїх» та чорний піар через анонімні вкиди компромату під час інфошторму для конкурентів, виходять на перший план. Видимий інструментарій політичної боротьби досить обмежений, тому доводиться вдаватися до нагнітання інформаційного шуму, за яким просувати ідеї критики «військово-політичного керівництва» й протиставляти себе як альтернативні центри сили. Причому такі, що «вміють і знають краще» за урядовців і в будь-який момент можуть їх замінити або принаймні долучитися у вигляді членів «уряду національної єдності».

Тут у хід ідуть різного роду інформаційні маніпуляції: тема децентралізації та вилучення «військового ПДФО», коли під виглядом турботи про обороноздатність громад (мовляв, «ми на місцях швидше купуємо дрони») місцева влада фактично атакує фінансову вертикаль президента. Також позиціонування, що центральна влада «грабує» громади, і водночас можливість зняти з себе відповідальність за недофінансування певних міських програм, перекладаючи провину на Київ. Просування тези, що місцева влада справляється з викликами війни краще, ніж державні інституції. А також медійна активність навколо «тиску на місцеве самоврядування», коли будь-які розслідування правоохоронних органів щодо місцевої влади подаються через призму політичного замовлення. Усе це створює інформаційний шум, у якому суть претензій (корупція чи некомпетентність) розмивається, а на перший план виходить образ «борця за демократію та самоврядування».

Загалом це форма інформаційної спецоперації, де без прямого звинувачення президента формується негативне ставлення до нього і його команди. Це класичний приклад того, як під «інформаційним шумом» господарських та волонтерських питань ведеться підготовка до майбутніх політичних циклів. На жаль, доводиться констатувати, що подібного роду інформаційні кампанії дуже часто теж «накладаються» на ворожі ІПСО.

На завершення

Продовжуючи аналіз, варто було б зануритися у глибші механізми того, як «інформаційна завіса» змінює саму природу політичного та соціального життя. Коли шум стає системним, він трансформується з тимчасової тактики у стратегію керованого хаосу. Найбільш поширеним наслідком використання інформаційного шуму стає ерозія інституту експертності, оскільки шум працює на знищення довіри до тих, хто може професійно розібрати маніпуляцію. Передусім ідеться про «експертний спам»: поява в ефірах десятків «політологів» та «аналітиків», які говорять упевнено, але суперечливо, працює на те, щоб змусити реципієнта подумати: «Ніхто нічого не знає, правди не існує, кожен каже своє».

Це також дискредитація фактчекінгу: оголошення будь-якого викриття маніпуляції «замовною атакою» або «фейком від конкурентів». Це створює шум другого рівня, де обговорюють не саму брехню, а те, хто її викрив. Важливу функцію в сучасних умовах відіграє технологічне посилення – алгоритми та ботоферми. Це свідчить про те, що сучасний інформаційний шум не є стихійним; він автоматизований. Використання великих даних для того, щоб кожна група «шуміла» про те, що болить саме їй, розбиває суспільство на ізольовані групи, які не чують одна одну. Досить часто соціальні мережі не видаляють важливу інформацію – вони просто знижують її охоплення, водночас штучно піднімаючи в топ «шумові» теми, що викликають хайп.

Перебуваючи в інформаційному шумі, людям хочеться закритися від нього. Настає інформаційна перевтома, коли мозок отримує занадто багато тривожних сигналів одночасно і вмикає захисний механізм – байдужість. Це ідеальний стан для масових маніпуляцій. Мало того, постійний шум навколо дрібних сварок заважає формувати стратегічне бачення, а життя «від скандалу до скандалу» робить залежним від наступних ін’єкцій.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Стосовно Китайської Народної Республіки, очолюваної Компартією (КПК) і особисто товаришем Сі, в нашій інформаційній реальності склалася доволі дивна ситуація – всі розуміють масштаб, вплив та можливості Китаю, але зайвий раз воліють про них не згадувати. Такий собі геополітичний Волдеморт, який перебуває в тіні не тільки, коли йдеться про російську агресію в Україні, але й навіть в контексті американсько-ізраїльської операції в Ірані.

Навряд чи нашим «експертам-міжнародникам» дійсно йдеться про те, щоб колись отримати підтримку Інституту Конфуція, та й звичка писати «Піднебесна» зовсім не означає, що автор є агентом впливу КПК. Простіше, а отже й вірогідніше пояснення – що проблема у завуженому горизонті аналізу. У намаганні звести все до звичних ще з дитинства стереотипів про «американську воєнщину» та доброго Джекі Чана. А також до свіжих історичних прикладів типу американського вторгнення в Ірак, боротьби з ІДІЛ тощо. Береш, наприклад, «Бурю в пустелі», додаєш трохи «талібів», трохи «курдського питання» – і ось ти вже спеціаліст-сходознавець. А до Китаю які можуть бути питання?

Але з часу формування цих стереотипів світ доволі сильно змінився, і на фоні тотальної «війни всіх проти всіх», за відсутності «американського світового поліцейського» чітко проступають контури нового центру сили – КНР. Проте Китай вперто «не помічають», натомість голосно і влучно звучать простіші «діагнози». Що удари США по Ірану – це те саме, що вторгнення Росії в Україну. Або, що США воюють в Ірані за безпеку Ізраїлю. В ізраїльтян дійсно варто вчитись тому, як використовувати силу потужнішого партнера в своїх інтересах, проте Америка воює далеко не за безпеку Єрусалиму. А за контроль над нафтовими потоками в Китай, який своєю чергою контролює рідкісноземельні матеріали на цій планеті. Маючи контроль над майбутнім китайської нафти та газу, Вашингтон зможе говорити з Пекіном принаймні на паритетних позиціях, як дві взаємозалежні країни. Тому що станом на зараз відповідати на «рідкісноземельний шантаж» Пекіна Америці нічим.

І тут ми повертаємося до «іранської авантюри Трампа», в якій все виглядає абсурдно і беззмістовно, якщо дійсно не помічати Китай. Який із сучасним іранським режимом має довгу історію взаємовигідної співпраці. Китай є основним покупцем іранської нафти, як донедавна був основним покупцем венесуельської. І можна здогадатися, що платив своєму партнерові не лише юанями. А й справді, чим іще можна пояснити живучість наскрізь корумпованого теократичного режиму в умовах санкцій, що тривають десятиліттями? Невже отак просто взяв і «навчився обходити обмеження»? Дивовижно. Можна було б запідозрити, що іранських ісламістів підтримують китайські комуністи, оскільки й одні, й другі вважають Захід ворогом. Але ні, це ж «Піднебесна», у них стратегія на століття, а інтелектуальна гра «го» така ж поширена в робітничих масах, як кунг-фу…

Проблемою є те, що США не розглядають своїх потенційних ворогів як повноцінну "вісь". Більшість американських аналітиків вважає, що співпраця Китаю, Росії, Ірану та Північної Кореї є ситуативною, що у всіх цих режимів принципово різні інтереси та принципи, через які просто неможливо оформити справжній союз. Але Китаю союз і не потрібен, йому потрібні васали-варвари, щоб виконувати для квазі-комуністичної імперії брудну роботу. І на цю роль Іран та Росія надаються дуже навіть непогано. При чому, чим гірше йтимуть справи в Росії та Ірану, тим краще для Китаю, тим міцнішою буде «дружба» диктатур, з якої нема хорошого виходу.

До речі, українці мали б пам’ятати (принаймні на прикладі заводу «Мотор-Січ») про те, що співпраця з Китаєм – це ніколи не «просто економіка», це завжди політика. А ще Китай – це підтримка Росії у війні з Україною (товарами подвійного призначення, технологіями, купівлею нафти й газу, не порівняти з тим, що з Китаю отримує Україна). Це й «особливі» стосунки з Білоруссю, Сербією та Угорщиною. Це тиск на Литву через представництво Тайваню, намагання «допомогти ЄС протистояти Трампу» та десятки інших прикладів агресивної експансії по цілому світу. Якщо це «го з прицілом на століття», тоді метою Пекіна є хаос та деградація за межами своїх кордонів. Або це ніяке не «го», що виглядає більш реалістично.

Попри всю інформаційну «беліберду», яку продукує Дональд Трамп, Вашингтон системно переслідує цілком раціональну мету – зробити Пекін залежним від Америки через контроль нафтових потоків. Ця залежність, якщо говорити про Україну, може при бажанні американців трансформуватися або в тиск на Москву з вимогою припинити війну в Україні, або принаймні у зменшення та подорожчання ресурсів для цієї війни. Якщо вірити публічним заявам та офіційним документам, американці думають, що «відлучення» Китаю від іранської нафти зробить Росію більш суб’єктною у стосунках з Пекіном, а це в свою чергу зменшить загрозу повного переходу Москви під китайський протекторат і відкриє шлях до американсько-російської співпраці. Тобто вони так і не втратили надію відірвати Росію від Китаю.

Отже, якщо не зауважувати Китай в двох головних актуальних війнах, а бачити виключно те, який Трамп аморальний ідіот, то що далі? Які наші дії? Вболівати за Іран? Радіти розвалу НАТО, бо «а я ж казав»? Сподіватися на Китай? А який «мир» він може нам запропонувати, якщо його головна мета – похитнути позиції Заходу, використовуючи при цьому власну робочу силу, а також армію Росії та іранський КВІР? Поки США застрягли в Ірані, а Росія тероризує Європу і атакує Україну, Китай має розв’язані руки проти Тайваню. Китаю не потрібен мир в Україні, а його послаблення через відрубування вже другого «нафтового рукава» нам лише на руку. Тому доведеться вболівати за Трампа в Ірані, як би не страждала при цьому тонка душевна конструкція естета.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Вже другий президентський термін Дональда Трампа – і буквально весь світ знайомиться з політичною технологією під назвою «трампізм». Ставши вдруге президентом США і підпорядкувавши собі Республіканську партію, Дональд Трамп перебрав на себе роль такого собі короля ситуації. Спостерігаючи збоку, складається враження, що людина упивається безмежною владою, яка на нього раптово звалилася, надолужує те, чого йому бракувало все попереднє життя. Що він так забавляється, і йому приносить насолоду сам процес та можливість бути постійно в центрі уваги. І більше нічого. Проте у Трампа, попри всю театральність та бутафорність образу, є стратегічна мета – зробити Америку не тільки сильною, але й підпорядкувати їй важливі світові ресурси, дати збагатитися власній сім’ї та оточенню. Тому Трамп ставиться до політики як до низки бізнес-оборудок.

Новим у світовій політиці з появою Трампа стало те, що він зумів сам собі надзвичайно розширити рамки дозволеного. Розпочав нищення міжнародних інститутів та інституцій, які забезпечують демократію в США. Включив до власного політичного інструментарію гострі персональні випади й образи, шельмування, роздавлювання непокірних супротивників і обволік усе в шати війни проти істеблішменту. Трамп перетворив себе ледве не на єдину надію «простих американців», до яких сам особисто не має жодного стосунку. Схоже, що гаслом Дональда Трампа став принцип: поки я президент – ви нічого мені не можете зробити. Усе це разом укладається в таке новітнє явище, як трампізм.

Методи утвердження трампізму

Потрібно зауважити, що трампізм як технологія може діяти тільки при наявності популярної фігури, підтримуваної більшістю громадян, які делегують найширші повноваження своєму лідерові й готові пробачати йому порушення законів та навіть прийнятих норм моралі. Вона має уособлювати віру в краще майбутнє і здатність покарати «винних» буквально в ритмі реального часу. Чого, здається, й вдалося досягти Дональду Трампу.

А тепер про саме явище і основні його ознаки. Трампізм – це політичне, соціальне й культурне явище, що сформувалося навколо постаті Дональда Трампа, але вийшло далеко за межі його особи. Його вже можна розглядати як ідеологічний напрям у межах американського правого спектра, який поєднує популізм, націоналізм і антиелітизм. Основні ознаки трампізму такі.

Популізм і антиелітність. Риторика «проти системи»: Трамп позиціонує себе як виразника «простих американців» проти «корумпованого істеблішменту» – політиків, медіа, бюрократії, експертів. Сіє недовіру до інституцій (Конгресу, судів, ЗМІ) й прагне обійти їх через пряме звернення до мас – насамперед через соцмережі.

Економічний націоналізм. Гасло America First («Америка передусім»): пріоритет національних інтересів США над міжнародними зобов’язаннями. Протекціонізм, антагонізм до глобалізації, перегляд торговельних угод. Орієнтація на повернення промисловості й робочих місць у США.

Антиімміграційна політика і культурний консерватизм. Жорстка політика щодо міграції, зокрема будівництво стіни на кордоні з Мексикою. Апеляція до «традиційних американських цінностей» і опір мультикультуралізму та «політичній коректності». Демонізація «інших» (іммігрантів, мусульман, ліберальних активістів) як загрози ідентичності «справжніх американців».

Авторитарний стиль і харизматичне лідерство. Персоналізація влади, культ сильної особистості. Зневага до демократичних процедур, схильність до політичних атак і приниження опонентів. Використання дезінформації, маніпуляцій і емоційної мобілізації.

Медіаманіпуляція і постправда. Агресивне використання соціальних медіа як прямого каналу комунікації. Створення альтернативної інформаційної реальності, де істина підмінюється «відчуттями» і вірою. Поширення теорій змови, наприклад QAnon, що було особливо актуальним під час першої президентської каденції.

Ізоляціонізм та перегляд міжнародної політики США. Скепсис щодо НАТО, ООН, міжнародних угод (зокрема Паризької кліматичної). Симпатія до «сильних лідерів», зокрема Путіна, з одночасною критикою традиційних союзників. Прагнення укладання «угод» замість формування «альянсів». І загалом транзакційний підхід до зовнішньої політики.

Поляризація й «війна культур». Трампізм живиться розколом між «міськими лібералами» і «провінційними патріотами». Конфлікти навколо гендерних, расових, релігійних ідентичностей – це не побічний ефект, а центральний елемент мобілізації його електорату.

З огляду на перераховане, трампізм – це не стільки ідеологія, скільки політична технологія, заснована на гніві, відчутті втрати й бажанні реваншу «забутої Америки».

Манера поведінки як зброя

Варто визнати, що манера поведінки Дональда Трампа є одним із ключових елементів його політичного феномену, яка поєднує елементи шоу-бізнесу, провокації й демонстративного порушення традиційних норм політичної культури. Поведінкові практики Дональда Трампа заслуговують на детальний аналіз, перш за все тому, що вони виявилися успішними в США і загрожують поширитися на увесь світ у вигляді нової політичної культури.

Дональд Трамп брутальний і агресивний у спілкуванні. Відкрито ображає опонентів, застосовує образливі прізвиська. Часто підвищує голос, перебиває співрозмовників, знущається або глузує – навіть у публічних дебатах. Така агресивність створює враження «сильної руки», лідера, що говорить «правду без фільтрів». Його політична комунікація побудована за законами телешоу – короткі слогани, театральні жести, емоційні паузи, аплодисменти. Трамп уміє грати на публіку, використовує гумор, іронію й сарказм для мобілізації натовпу. Його виступи часто нагадують стендап з імпровізацією, повтореннями і жартами на межі.

Усе це приправлене нарцисизмом та демонстративною самозакоханістю. Він постійно говорить про власні досягнення, успіх, «геніальність» і популярність. Публічні похвали на свою адресу (навіть вигадані) – невід’ємна частина його виступів. Трамп може різко змінити позицію або сказати щось суперечливе навіть під час одного інтерв’ю. Його рішення часто виглядають спонтанними або емоційними, без попередньої координації з радниками, що створює імідж «антисистемного» лідера, який не діє за написаним для нього сценарієм. Свідомо використовує просту, часто примітивну лексику, що наближає його до масового виборця. Уникає складних понять, натомість активно експлуатує емоційні образи.

Дональд Трамп легко кидає виклик нормам, демонстративно порушує етикет або влаштовує скандали навколо дрес-коду. Наприклад, ганебне шоу в Овальному кабінеті навколо костюма президента Зеленського. Часто ігнорує дипломатичні формальності, може не потиснути руку або залишити зустріч. Публічно принижує журналістів, називає ЗМІ fake news. Інтуїтивно відчуває інформаційні тренди й знає, як утримувати увагу медіа. Часто провокує скандали навмисно, щоб домінувати в інформаційному полі. Контролює наратив через Truth Social, створюючи власну «реальність».

Говорить категорично, не терпить заперечень. Любить демонструвати силу, дисципліну (особливо щодо власної команди), підпорядкування. Його стиль керівництва нагадує корпоративного «боса», а не політика в демократичному сенсі. Важливим доповненням образу є елементи «вуличного» стилю та жарти у грубуватій манері. Використовує жестикуляцію, міміку, іноді навіть пародіює опонентів фізично, що робить його близьким для частини електорату, яка сприймає «ввічливих політиків» як фальшивих.

Якщо узагальнити, то поведінка Трампа – це синтез бізнесового цинізму, інстинкту шоумена й агресивного популізму, розрахованого не на раціональне переконання, а на емоційний вплив і створення відчуття сили.

Трампізм на експорт

Доводиться визнати, що трампізм у 2026 році – це вже не просто стихійний рух, а одна з найуспішніших політичних франшиз XXI століття. І нею не могли не зацікавитися у світі. Найбільш яскравими наслідувачами Трампа («трампування») є Хав’єр Мілей, Віктор Орбан та Кароль Навроцький. Звичайно, що технологія наслідування Трампа – це не просто копіювання його зачіски чи жестів, а використання перевіреного «політичного алгоритму», який дозволяє мобілізувати консервативний електорат через емоції гніву та гордості.

Хав’єр Мілей, Віктор Орбан та Кароль Навроцький використовують цей інструмент, адаптуючи його під свій національний контекст. Головна «фішка» – вдавати «людину не з системи», яка прийшла «полагодити» зламаний державний механізм. Наприклад, Мілей використовує бензопилу як символ того, що він знищить «корумповану касту» політиків. Орбан, попри те, що залишається при владі десятиліттями, майстерно позиціонує себе як аутсайдера в Європейському Союзі, який воює проти «брюссельських бюрократів». Навроцький, як історик і колишній боксер, будує образ «воїна за правду», який захищає польську гідність від зовнішніх ворогів та «внутрішніх зрадників».

Як і Трамп, вони вважають традиційні ліберальні ЗМІ ворогами. Технологія полягає в тому, щоб зробити медіа непотрібними посередниками. Використовують наступні інструменти: TikTok-популізм (Мілей), тотальний контроль над нацмедіа (Орбан) або агресивний патріотичний контент у соцмережах (Навроцький). У результаті виборець чує «голос вождя» без жодної критичної фільтрації і сприймає кожен факт його критики як атаку на цілу спільноту його прихильників. А якщо «маркувати» ліберальні медіа слугами ворожих іноземних держав, то можна досягти стану обсесії, як це трапилося з польським суспільством, наприклад, у сприйнятті Німеччини.

До всього потрібно додати елемент культурної війни, тобто пального, на якому працює двигун трампізму. Суть технології полягає в тому, щоб знайти «ворога», який загрожує традиційному способу життя, та створити відчуття «обложеної фортеці», де лише цей лідер може захистити «нормальність». Де світ ділиться на чорне і біле, а його населення говорить спрощеною мовою. Наприклад, Мілей називає опонентів «щурами», Трамп – «лузерами», Навроцький – «антиполяками». Це знімає потребу в інтелектуальній дискусії, замінюючи її племінною відданістю.

Українське трампування

В Україні трампізм відсутній як явище. Проте є політики, хоча й надзвичайно віддалені від Дональда Трампа, які взяли на озброєння технологію м’якого трампізму. Тобто мова йде про наслідування самої манери Трампа. Найцікавіше, що такі прояви можна зустріти серед мерів великих міст. Очевидно, що мери майстерно використовують елементи трампівської політичної технології для виживання в умовах жорсткого протистояння з центральною владою та мобілізації свого електорату. Вони адаптували «Trump Playbook» під українські реалії, де роль «глибинної держави» (Deep State) виконує Офіс президента, а замість «Make America Great Again» використовується «Захистимо самоврядування».

Найбільш близьким за стилістикою до Трампа є мер Дніпра Борис Філатов. Його метод – агресивна, нефільтрована комунікація. Як і Трамп, Філатов використовує соцмережі (Facebook/Telegram) для прямих атак на опонентів. Він не добирає слів, використовує маскулінний, іноді грубий стиль, що створює образ «свого хлопця», який не боїться говорити правду в очі київським чиновникам. Використовує конфлікт як інструмент легітимізації. Свідомо йде на публічні скандали з представниками центральної влади. Технологія полягає в тому, щоб будь-яку перевірку чи кримінальну справу проти мерії подати як «політичне полювання на відьом». Це дзеркальне відображення того, як Трамп реагує на свої судові процеси. Присутній також локальний патріотизм: Філатов будує образ Дніпра як «останнього бастіону» професіоналізму, протиставляючи його «дилетантам із центру».

Те саме можна сказати і про інших учасників групи, які працюють у набагато делікатнішій манері, але так само використовують ефект «обложеної фортеці». Показують, що місто успішне не завдяки, а всупереч державі. Тобто використовують типовий трампівський прийом перекладання відповідальності на зовнішні фактори, щоб захистити власний рейтинг. Використовують прямі відеозвернення, апелюючи до спільноти, створюючи поділ на «ми» і «підступна центральна влада». Така технологія дозволяє створити видимість захисника інтересів містян від «бюрократів у Києві». Таким чином вони переводять будь-яку по суті критику у спробу центральної влади «знищити самоврядування». Це і є трампізм як політична технологія: перетворення будь-якого негативу на паливо для своєї політичної боротьби.

На жаль, щоб захиститися і забезпечити електоральну базу для наступних виборів, частина цих політиків вирішила стати «маленькими Трампами» у своїх містах. Вони приватизували право на істину на локальному рівні, використовуючи конфлікт із центром як головний капітал для переобрання.

Замість висновку. У Трампа, на відміну від Орбана, Навроцького і умовного Філатова, є велична мрія – повернути світову гегемонію Сполученим Штатам Америки, перетворити прорахунки, нехлюйство та вайлуватість інших держав на пряму залежність від США. За Трампом, Америка має знову стати єдиним центром прийняття рішень і беззаперечним законодавцем правил і норм. Тобто диктувати і нав’язувати вигідні американцям умови. Метою тих, хто вдається до трампування, є бажання захопити або утримати владу без подальшої якісної перспективи. І це треба розуміти як українським виборцям, так і кандидатам у наступну українську владу. Бо цілі і задуми – непропорційні. Не той масштаб.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

1903 року в маленькому містечку Сновськ Чернігівської губернії народився єврейський хлопчик — Ілля (Еліягу івритом) Епштейн. Його батько Менахем-Мендель торгував деревиною, яку заготовляли у місцевих лісах, а його мати Рівка, із роду знаменитих рабинів, займалася домашнім господарством. Серед 2500 мешканців Сновська було майже 1000 євреїв (42% населення).

Хлопчик навчався спочатку у «хедері» — єврейській початковій релігійній школі, а потім у гімназії. У старших класах гімназії його застала революція та громадянська війна, які перевернули все звичне життя.

Різні армії та влади змінювали одна одну в містечку, яке було відрізане річками, лісами та болотами від великих міст та великої політики. Але юний Ілля мріяв про казкову та далеку Землю Ізраїлю. Він вступив до сновської сіоністської організації «Цеірей Ціон» («Молодь Сіону») і очолив її в 17 років.

1922 року Ілля Епштейн переїжджає до Києва і починає вивчати медицину в Університеті, але йому не судилося стати лікарем.

Комуністична влада робить сіоністські організації поза законом, тому Епштейн продовжує сіоністську діяльність у Києві в умовах підпілля. На одній із таємних конференцій сіоністів Іллю Епштейна заарештовують разом із усіма учасниками.

Секретна поліція більшовиків (ДПУ) встановлює нагляд за молодим студентом. У звітах Київського ДПУ за 1922 рік зберігся список лідерів сіоністських організацій України, які брали участь у підпільному з'їзді — за номером 30 там фігурує Ілля Менделевич Епштейн від Сновської організації.

Цікаво відзначити, що не якісь «таємні антисеміти» громили сіоністське підпілля у Києві та Україні. На всіх архівних документах ДПУ видно прізвища євреїв-комуністів, які переслідували своїх одноплемінників.

На сіоністській підпільній конференції Ілля Епштейн був звичайним учасником, але не доповідачем. Може, саме тому чекісти не порахували його ватажком та лідером, але вирішили просто позбутися його без судового вироку.

У житті сновського хлопця сталося одне з чудес: як покарання за його діяльність, він був просто висланий за межі СРСР 1924 року. Комуністична ідеологія тих років стверджувала, що «найбільше покарання для ворогів Радянської влади — це позбавити їх щастя жити в СРСР».

Епштейн поїхав до Латвії до соратників із сіоністського руху. У 1925 році він брав участь у європейській конференції молодих сіоністів у Данцигу, а потім приїхав жити до Землі Ізраїлю, яка тоді була під керуванням британського мандата.

До 1930 року Ілля був сільсько-господарським робітником і будівельником. Потім він почав навчатися в Єврейському університеті в Єрусалимі, а далі продовжив вивчати політику і культуру Близького Сходу в Американському університеті в Бейруті, в якому вивчив англійську.

На початку 1930-х років він занурявся в етнографію арабів настільки глибоко, що майже рік кочував із бедуїнським племенем по пустелі.

Як молодого фахівця, Епштейна з 1934 року взяли на роботу до відділу Близького Сходу політичного департаменту Єврейського Агентства — де-факто у структуру МЗС майбутньої Єврейської держави.

Навесні 1945 року Ілля (Еліягу) Епштейн був спрямований до політичного представництва Єврейського Агентства у Вашингтоні. У травні того ж року він працює в Сан-Франциско на всесвітній конференції з розробки статуту та головних документів для створення ООН.

Перед Епштейном стояло найважливіше завдання: перенести до документів створюваної ООН усі юридичні норми Ліги Націй, яка ще у 1920-х роках зафіксувала право єврейського народу на створення у майбутньому своєї держави, спираючись на рішення конференції у Сан-Ремо (1920) та на Декларацію Бальфура (1917). Делегації арабських країн виступали різко проти перенесення цих норм до документів ООН.

Еліягу Епштейн виявив у Сан-Франциско свої величезні таланти переконання. Він активно працював із дипломатами провідних країн світу. Серед тих, хто доброзичливо ставився до права євреїв на свою державу, була й делегація Української РСР. До складу цієї делегації входили кілька відомих українських учених, включаючи ректора Київського Університету, студентом якого колись був уродженець Чернігівщини Ілля Епштейн.

Глава української делегації — народний комісар закордонних справ УРСР Дмитро Мануїльський, — відіграв ключову роль у підготовці документів ООН, очолюючи розробку преамбули та першого розділу Статуту про цілі та принципи ООН. У результаті зусиль Епштейна важливі для сіоністів параграфи увійшли до документів ООН.

Успіх у Сан-Франциско в 1945 році підняв рейтинг Епштейна в очах майбутнього першого прем'єр-міністра Ізраїлю Давида Бен-Гуріона, який на початку 1948 року послав Епштейна головою офісу Єврейського Агентства у Вашингтоні. Де-факто, Бен-Гуріон довірив йому пост посла майбутнього Ізраїлю у головній наддержаві.

Але найважливішим завданням було заручитись підтримкою президента Гаррі Трумена на користь створення Держави Ізраїль та її визнання Америкою. На цьому шляху були величезні труднощі, тому що держсекретар Джордж Маршалл був категорично проти визнання Ізраїлю, побоюючись конфлікту з арабським світом. Маршалл відмовлявся навіть зустрічатися з Епштейном.

Посланець єврейського народу знайшов контакт із Кларком Кліффордом — молодим помічником господаря Білого Дому, який був прихильником створення Єврейської держави. Кліффорд увійшов до Овального кабінету і нагадав Трумену про трагедію євреїв Європи і про ті жахіття нацистських концтаборів, які президент особисто бачив, приїхавши на Потсдамську конференцію влітку 1945 року. Трумен погодився прийняти Епштейна — через голову держсекретаря.

Так уродженець Чернігівщини потоваришував із лідером вільного світу. Епштейн багато розповідав йому про Близький Схід. Гаррі Трумен був вірним євангелістом-баптистом з Півдня, для якого Біблія була настільною книгою з життя. Для віруючого християнина Трумена була очевидна базова істина про те, що сам Творець подарував Святу Землю народові Ізраїлю.

Трумену подобався прямолінійний, академічний, але водночас пристрасний стиль Епштейна, який був спеціалістом з Близького Сходу, що допомогало йому надавати Трумену історичний контекст, якого потребував президент США.

В історичний день п'ятниці 14-го травня 1948 року, коли в Тель-Авіві під керівництвом Давида Бен-Гуріона проходила церемонія проголошення незалежності Держави Ізраїль та підписання Декларації Незалежності відродженої єврейської країни, Еліягу Епштейн доставив до Білого Дому лист на ім'я Гаррі Трумена:

«Акт про незалежність набуде чинності в одну хвилину після шостої години вечора 14 травня 1948 року за вашингтонським часом. Маючи повне розуміння глибокого зв'язку і симпатії, що існувала і зміцнилася за останні тридцять років між урядом Сполучених Штатів і єврейським народом Палестини, я отримав від Тимчасового уряду нової держави дозвіл передати це послання і висловити надію на те, що ваш уряд визнає і прийме Ізраїль до спільнот націй.

З повагою,
Еліягу Епштейн».

Відповідь Трумена про визнання Держави Ізраїль надійшла вже через 11 хвилин — о 18:11! Ізраїльський дипломат пізніше згадував, що швидкість визнання була настільки несподіваною, що приголомшила дипломатичний світ, особливо Державний департамент США, який намагався завадити цьому.

Еліягу Епштейна було призначено першим офіційним послом Ізраїлю в США. При вступі на посаду він івритизував своє прізвище, помінявши Епштейн на Ейлат — за назвою міста на півдні Ізраїлю.

Коли перший глава МЗС Ізраїлю Моше Шарет (Мойсей Якович Черток із Херсона) вирішив замасковано повідомити свого посла в США про взяття міста Ейлат на Червоному морі ізраїльською армією, його термінова телеграма у Вашингтон увійшла до історії дипломатії Ізраїлю: «Еліягу Ейлату. Епштейн у наших руках».

У 1949 році посол Ізраїлю подарував президенту США в Овальному кабінеті величезний футляр із міді та срібла роботи єрусалимського ювеліра — для сувою Тори, який роком раніше подарував Гаррі Трумену перший президент Ізраїлю д-р Хаїм Вейцман. Ці футляр і сувій досі зберігаються у Президентській бібліотеці та музеї Гаррі Трумена в Індепенденсі, Міссурі.

З 1948 по 1950 роки Еліягу Ейлат був послом Ізраїлю в США та одночасно членом ізраїльської делегації в ООН; у 1950-1959 роках він був послом Ізраїлю у Великій Британії.

Еліягу Ейлат (Епштейн) видав ряд книг та досліджень з політології Близького Сходу та історії світової дипломатії.

У 1962 році він був обраний президентом Єврейського Університету в Єрусалимі і залишався на цій посаді до виходу на пенсію у 1968 році.

На посаді президента найстарішого університету країни, перший посол Ізраїлю в США відвідав у 1966 році свого старого друга Трумена і попросив дозволу назвати Науково-дослідний інститут зі сприяння миру ім'ям Гаррі Трумена. Очевидці кажуть, що Трумен був зворушений до сліз думкою про те, що його ім'я буде увічнено в Ізраїлі та пов'язане із Центром просування миру в самому серці Єрусалиму.

«Нью-Йорк Таймс», публікуючи 1990 року статтю з приводу смерті Еліягу Ейлата, назвала його «засновником Держави Ізраїль».

Але якби Іллю Менделевича Епштейна не було вигнано за межі СРСР у 1924 році, його біографія та походження майже не давали йому шансів на виживання. Як сіоніста його розстріляли б у період сталінських репресій наприкінці 1930-х років, а як єврею йому загрожувала смерть під час гітлерівської окупації України.

Понад 700 євреїв містечка Щорс (так називався Сновськ у 1935–2016 роках на честь червоного командира Громадянської війни) було розстріляно нацистами в період Голокосту; серед них були й родичі Іллі Епштейна.

З кінця лютого до кінця березня 2022 року місто Сновськ Чернігівської області України було тимчасово окуповане новими загарбниками — російською армією. Наразі Сновськ продовжує перебувати у прифронтовій зоні під постійними ударами агресора.

Сподіваюся, що після закінчення війни в Україні місцева влада містечка Сновськ знайде можливість увічнити пам'ять про одного з найвидатніших своїх земляків, давши назву одній із вулиць на честь Іллі Епштейна — Еліягу Ейлата.

Фото: Національна Бібліотека Ізраїлю та Центральний Сіоністський архів.
Передрук з «Українсько-єврейська зустріч» (UJE, англ. Ukrainian Jewish Encounter).
Оригінальна публікація тут

Чим далі, тим важче читати українські новини – постійно супроводжує когнітивний дисонанс. Передовсім через те, що найрозумніші в світі експерти, політологи та журналісти повсякчас демонструють розумову відсталість американського президента (та й всього американського адміністративного апарату, чого ж гріха таїти), а також його низькі морально-етичні якості. І при цьому вперто вимагають від нього допомоги для України та Європи. Але як ідіот може допомогти розумному? І чому покидьок та психопат повинен це робити? Дуже дивно. Ще й зовсім незрозуміло, що заважає такому Трампу рішуче і одним махом «здати» Україну Путіну, про що нас давно попереджають експерти?

Звідси виникає наступне питання – хто «від імені українського суспільства» оцінює ситуацію і на основі чого? Як так сталося, що вітчизняний медіа-простір перетворився на щось середнє між базарною сваркою та пролетарським застіллям? Наче ж бо у 2023-2024 роках усвідомили, що накачування суспільства емоційним ширпотребом типу «пес Патрон верхи на Байрактарі летить пити каву на ялтинській набережній» до добра не приводить. Звідки ж береться бажання звернути в іншу крайність, тепер уже з акцентом на «тупих піндосах»?

Добре, що крім «української експертизи» існують інші, а також першоджерела та факти, до яких наші спеціалісти рідко добираються. От коли Трамп щось «заявляє», стоячи в дверях, то інтернет рясніє цитатами та далекосяжними висновками на їхній основі, а коли опублікували щорічний публічний звіт розвідувальної спільноти США «аж» на 30 сторінок – то нічого цікавого… Але ж твереза оцінка ситуації важлива умова при прийнятті рішень. Особливо, коли політичні рішення в країні приймаються в тому числі з оглядкою на суспільні настрої. Які в нас, як ми розуміємо, формуються експертами заголовків та мемів.

У цьогорічному звіті розвідок нема нічого про «наших слонів» та «рижих мавп», зате є про основні загрози, що турбують Вашингтон. Головні страхи американців – це фентаніл, транснаціональна злочинність, тероризм та ісламізм, ядерне стримування Росії, Китаю, КНДР, Ірану та, що дивно, Пакистану. А також побудова протиракетного «Золотого куполу», розвиток ШІ, економічна фрагментація світу, Арктика та протистояння великих держав. Зрозуміло, що для нас найцікавіше мало б міститися у рубриці «Україна», але такої рубрики в звіті нема, як і нема рубрики «Ізраїль», зате обидві країни часто згадуються в контексті інших викликів, не лише регіональних. Натомість багато уваги приділено загрозам з боку Росії. І якщо уважно, а головне неупереджено, почитати цей документ, то все стає більш-менш логічно й прогнозовано, хоч і не «переможно».

Росія для Америки – це перш за все протистояння в Арктиці і констатація того факту, що руками Росії часто діє Китай. А також усвідомлення, що Москва не полишає надії зайняти важливе місце в багатополярному світі. Плюс визнання, що війна з Україною знизила потенціал РФ, який вона могла б використати в інших частинах світу. Крім того, Москва становить загрозу для безпеки космічних супутників (через погрози застосувати ядерну зброю на орбіті), хоч уже і не розглядається Вашингтоном як конкурент в освоєнні космосу (це місце зайняв Пекін).

Нас часто обурює спосіб подачі інформації теперішньою адміністрацією США. Порівняно з часами Байдена чи риторикою європейців, слова американців часто звучать як холодний душ чи звинувачення жертви, але заради справедливості скажу, що такий стиль стосується не лише України. Наприклад, американська розвідка пише, що Пекін і Москва вважають США та союзників агресорами, тому «можуть відповісти силою, якщо вирішать, що їхнім інтересам в Європі чи Азії загрожує небезпека» – не складно передбачити, як це витлумачать в Україні. Як мінімум, що Трамп «віддає Європу другу Владіміру». Що ж тоді казати ізраїльтянам, якщо про них в документі сказано «використовують силу, щоб провокувати чи підривати позиції сусідів-суперників»? Як мінімум «палії війни», а насправді - союзники.

Загалом, американці просто та без зайвих емоцій описують Росію, Китай, КНДР та Іран головними країнами-загрозами. І єдине, що відрізняє в цьому списку Росію – те, що вона займається просто шпигунством, не постачаючи в США наркотики (як Китай), і не підтримуючи ісламістів (як Іран). Зате продовжує розробляти і використовувати хімічну та біологічну зброю, в тому числі «у тисячах атак проти українських збройних сил».

Якщо хтось серйозно вірив, що американці не бачать змін в сучасному способі ведення війни, що вони відстають, не вчаться, не використовують унікальний український досвід і так далі – все не зовсім так, або зовсім не так. Просто не обов’язково цитувати Герасимова і використовувати російський термін «гібридна війна», щоб описувати світ. Наприклад, американці для цього мають вислів «допорогове насильство». Роль дешевих безпілотників їм зрозуміла, особливо у поєднанні з потужнішими ракетами. І навіть, але це вже взагалі стрес для українського експерта, американці знають про існування підводних безпілотників… Вони зробили висновки з російсько-української війни, і тепер розуміють, що час перевірки й адаптації нових систем озброєння на фронті треба розраховувати максимум на кілька тижнів. Що потрібен баланс між якістю зброї та її масовістю. Що можна воювати як Україна – без власної космічної розвідки, але з використанням комерційних супутників та допомоги партнерів. А ще в Америці розуміють, що їхні вороги уже розпочали підготовку для майбутнього знищення американських супутників, зокрема Starlink, оскільки побачили їхню важливість.

Мабуть, у Вашингтоні не такий цікавий рельєф, як у Києві, бо замість «Щекавиці» американці планують перш за все захищатися від можливих ядерних ударів. Тим більше, що останнім часом зросла вірогідність того, що багато неядерних держав спробують отримати власну ядерну зброю. У нас таку перспективу пов’язують переважно з деструктивною політикою Путіна і Трампа, а в Америці – з неефективністю міжнародних угод та санкцій. Ніхто їх не боїться, виявляється, на відміну від зброї масового знищення. Росія, на думку американців, свідомо порушує попередні домовленості з США стосовно ядерних арсеналів. При цьому загроза ядерного протистояння Москви та Вашингтону сприймається як цілком реалістичний сценарій.

Дуже тверезо американська розвідувальна спільнота оцінює співпрацю так званої сучасної «осі зла»: Китай допомагає Ірану та Росії переживати західні санкції, постачає в РФ технології та товари подвійного призначення, купує нафту і газ, дозволяючи наповнювати скарбницю; КНДР допомагає Москві у військовому аспекті, так само як Захід допомагає Україні – а разом усе це «знижує мотивацію Москви до перемир’я з Україною». І хоча така співпраця диктаторів посилює загрози для США, їхній повноцінний союз малоймовірний через суттєві суперечності між ними. Ось тут, до речі, можна посперечатися, бо по мірі збільшення залежності від Китаю, інші диктатури будуть все більше підкорятися його волі.

Європу США вважають важливою, але ослабленою через безконтрольну імміграцію (і як наслідок – поширення ісламізму) та непродуману економічну політику – можна сказати, передають «привіт» євроскептикам напередодні всіх наступних європейських виборів найближчих років. Окремо автори звіту звертають увагу на диверсійні зусилля Москви, направлені проти європейських промисловості та громадянського суспільства, на спроби «розпалити заморожені конфлікти» на Балканах, а також – на пошкодження інфраструктури, яка використовується в т.ч. для допомоги Україні. Все це Росія здійснює, не залишаючи так званої «сірої зони геополітичної конкуренції». Американська розвідка не виключає, що врешті «ескалаційна спіраль у триваючому конфлікті» може привести до прямого військового зіткнення з країною НАТО та подальшого обміну ядерними ударами вже із США. Як альтернативу пропонують використати прагнення Москви до багатополярності світу таким чином, щоб послабити її зв’язки з Пекіном через налагодження зв’язків із Вашингтоном. Ось і весь секрет, який вперто «не помічають» в Україні.

Чому ж, запитає вдумливий читач, Америка просто не покарає Росію за агресію проти України? А тому що «незважаючи на втрати під час війни, чисельність російських сухопутних військ зросла», авіація та флот мають більший потенціал, ніж до початку повномасштабного вторгнення, Росія має зброю проти космічних об’єктів, ракети і підводні засоби, небезпечні для США, удосконалює ядерну тріаду і залишається стійкою до санкцій, хоча і збільшує через це залежність від Китаю. Не бачать американці «чмобіків», швидкого колапсу і спустошених складів… Більш того, поки триває захоплення українських територій, керівництво РФ вірить (не керівництво США, це важливо), що здобуває перемогу. Завдання США – змінити динаміку, не допустити прямого зіткнення Росії із НАТО, досягнути миру, а тоді покращити стосунки США-РФ (тобто погіршити стосунки Росії з Китаєм та КНДР).

Важливо зауважити, що в цьому звіті не США вважають Росію рівною собі – в звіті констатують так би мовити «медичний факт», що це росіяни вважають себе рівними Америці та Китаю, а тому прагнуть досягнути «привілейованого становища» та «запобігти подальшому розширенню НАТО на колишньому радянському просторі, особливо в Україні». Нічого дивного в тому, що Росія ділиться з Іраном розвідувальною інформацією для американців немає. Навпаки, така ситуація дозволяє Вашингтону так само вільно оперувати в тому числі на Кавказі та в Центральній Азії.

Отже, не так давно можна було почитати свіжу Стратегію національної безпеки США, в якій містилася відповідь на питання «чого хоче Вашингтон». Зараз, з огляду на зміст свіжого публічного звіту розвідувальної спільноти, можна приблизно уявити, чого у Вашингтоні остерігаються, а чого відверто бояться. Чому це ніяк не корелюється з інформаційним порядком денним в Україні – загадка, непідвладна навіть найкращим розвідникам.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Здається, ніхто не буде сперечатися, що метою спільної американсько-ізраїльської військової операції є повалення іранського режиму, ослаблення, якщо не ліквідація, одного з центрів підтримки та поширення міжнародного тероризму. Для Сполучених Штатів це серйозна заявка на роль розпорядника в найбільш складному регіоні планети та посилення позицій у протистоянні з Китаєм. Тому участь США в операції проти Ірану – це важливий, але все-таки епізод у глобальному протистоянні сил, вибиття важливої ланки «осі зла»: Москва-Тегеран-Пекін, без чого про зупинку захоплення світових ресурсів «віссю» нема й мови. Доказом цього є попередній період ліберально-демократичного сповзання у прірву.

Для Ізраїлю це найкраща нагода позбутися найбільшої постійної загрози для свого існування – знищення потужностей головного спонсора терористичних антиізраїльських структур типу «Хезболли» та ХАМАС. Загрози з боку 90-мільйонної країни, яка останнім часом критично наблизилася до виготовлення ядерної зброї, поява якої в арсеналі теократичного Ірану цілковито змінила б розклад сил у регіоні Близького Сходу і поставила б під загрозу фізичне існування держави Ізраїль. Саме тут і криється таємниця ізраїльського «поспіху» і швидкої «згоди» американського президента на проведення військової операції – президента, який дотепер захоплювався колекціонуванням «завершення воєн».

Забігаючи наперед, треба сказати, що мета США та Ізраїлю в цій війні спільна: ліквідація загрози з боку Ірану. Але цілі суттєво відрізняються. Якщо ціллю президента Трампа є поставити під свій контроль енергетичні ресурси Ірану, здобувши цим перевагу на важливих переговорах із Китаєм, то Ізраїль прагне максимального знищення потенціалу противника, вбиваючи його очільників та завдаючи непоправних втрат економічному потенціалу країни. Бажано до рівня, коли Тегеран ще довго не зможе піднятися на ноги. Варто додати, що Ізраїль вирішив скористатися нагодою через зміну американської стратегії і тактики за часів Трампа. Але про все за порядком.

Контроль над ресурсами замість «експорту демократії»

Бізнесмен Трамп не переймається «експортом демократії», не зважає на характер режиму, який буде встановлений у результаті втручання американців. Для нього особисто найважливішим є контроль над ресурсами. Він апріорі впевнений у тому, що американська модель є найкращою і найдосконалішою, а тому «підкорені» країни мають присягнути в лояльності цій системі. Тому Трамп від самого початку заявив, що не збирається боротися за встановлення демократії після падіння режиму аятол в Ірані. І це дуже важливо.

Для пояснення цих змін потрібно зробити короткий аналіз поведінкових моделей попередніх американських тактики і стратегії, зокрема щодо втручання у внутрішню політику, проведення наземних операцій, рекрутування у владу та спроб підтримки нового уряду, а також забезпечення йому відповідних умов для управління. Треба сказати, що інтервенції з подальшим «експортом демократії» з гучним тріском провалилися в Іраку і найбільше – в Афганістані.

До слова, американська інтервенція в Іраку та знищення режиму Саддама Хусейна залишили по собі два негативні геополітичні наслідки: перетворення Ірану на головного гравця в регіоні Близького Сходу, а ліквідація лідерів «Аль-Каїди» та війна дали поштовх появі ще більш радикальної ІДІЛ. Тобто Іран став лідером завдяки тому, що американці зруйнували режим Хусейна в Іраку, який багато років слугував противагою Тегерану. В результаті порушився баланс, що досягався, як не дивно, завдяки ірано-іракській війні.

Уроки «афганського синдрому»

Проте ще більше уроків американці змушені були зробити зі своєї «афганської кампанії». Офіційною метою інтервенції в Афганістан було знищення «Аль-Каїди» та «Талібану», який надав їй притулок. Тобто помста і ліквідація терористичних утворень та їхніх союзників за теракти 11 вересня 2001 року. Правління «Талібану» вдалося усунути за лічені місяці, а от впоратися з партизанською війною – ні. Тепер можна впевнено стверджувати: американці застрягли в Афганістані передусім тому, що спробували побудувати демократичну державу в країні з племінним устроєм, а спроби навчити афганську армію воювати самостійно провалилися через корупцію та відмінну від західної морально-етичну систему.

За двадцять років війни в Афганістані загинули 2461 військовий, і понад 20 тисяч були поранені. Америка витратила 2,3 трильйона доларів, що за теперішніми цінами дорівнює 15-20 «планам Маршалла» з відбудови Західної Європи. А в результаті отримала ганебну втечу з Афганістану і повне повернення до влади «Талібану». І якщо абстрагуватися від форми подачі Трампом зміни американського курсу, то він виглядає найбільш притомним. Саме спадщина «афганського синдрому» дала команді Трампа можливість заговорити про стягнення «плати за безпеку», зокрема з Тайваню та країн НАТО, а також відмовитися від так званого «будівництва націй». На підставі чого міністр війни США Піт Геґсет заявив: «Ми прийшли, знищили ціль і пішли».

Це означає, що Дональд Трамп і його нинішній міністр Піт Геґсет дивляться на Іран не як на «неправильну державу», яку треба виправити, а як на ворожу корпорацію, яку треба збанкрутувати або змусити до вигідної угоди. Досвід Афганістану та Іраку переконав Трампа, що спроби нав’язати західні цінності країнам з іншою культурою –марна трата американських грошей та життів. Трампу байдуже, хто керує Іраном – аятола чи світський лідер, – доки цей лідер не заважає американським інтересам, не будує ядерну бомбу і не атакує Ізраїль. Трамп визнав, що демократизація потребує «будівництва нації», що коштує мільярди, а, на його думку, ці гроші мають залишатися в США.

Стратегічний план Трампа

Замість того щоб міняти прапори в Тегерані, Вашингтон взявся реалізувати план, який складається з наступних етапів. Перший – це «кінетична демілітаризація», яка не передбачає захоплення територій, а методичне знищення ядерних центрів, заводів із виробництва дронів «Shahed» та балістичних ракет, а також морської інфраструктури КВІР. Розраховуючи, що без «зубів» іранський режим перестане бути регіональним гравцем.

Наступною є фінансова сфера. План Трампа полягає в тому, щоб повністю відрізати Іран від світових ринків, запровадивши нафтову блокаду, і зробити більш «слухняним» та поступливим Китай. У ситуації з блокадою Ормузької протоки Іраном США найменше постраждають, оскільки мають власні запаси нафти і газу. А от європейським країнам, схоже, не вдасться відсидітися збоку під гаслом «це не наша війна». Підвищення цін на нафту розглядається урядом Америки як тимчасове явище і залежатиме від того, як довго триватиме операція з пацифікації іранського режиму або чи почнуть Китай та інші більш вразливі країни тиснути на Іран.

Ну і як тут обійтися без знаменитої трампівської «deal». Трамп очікує, що коли іранська економіка почне падати, а військові потужності будуть розбиті, режим сам прийде за стіл переговорів. І тут його умовами будуть: повна відмова від ядерної програми (навіть мирної), припинення фінансування «Хезболли», хуситів та іракських проксі. Трамп готовий навіть залишити нинішню владу в Тегерані, якщо вона стане «нормальною державою», яка просто продає нафту і не втручається в геополітику.

У його баченні Іран має стати чимось на кшталт «великої бензоколонки з обмеженими правами». Він хоче бачити Іран ізольованим від Китаю та Росії, але інтегрованим у світову економіку на правах постачальника ресурсів, який не має права голосу в питаннях безпеки. Ключова цитата Трампа від січня 2026 року: «Ми не прийшли туди, щоб вчити їх, як голосувати. Ми прийшли, щоб вони перестали вбивати наших людей і створювати бомби. Коли вони це зрозуміють – ми зможемо робити бізнес. Якщо ні – вони залишаться в кам’яному віці, але це буде їхній власний кам’яний вік».

Американсько-ізраїльські розбіжності щодо фіналу війни

Як видно, в цю військову стратегію цілком і повністю вписується спільна американсько-ізраїльська операція в Ірані, яку точніше було б назвати ізраїльсько-американською, оскільки саме Ізраїль наполягав на негайному проведенні операції. Ізраїльську ініціативу можна легко зрозуміти. Трамп переслідує геополітичні вигоди, намагаючись поставити під свій контроль багаті ресурси Ірану та Венесуели, відсікаючи від них Китай. Але щодо тактичних цілей між Вашингтоном та Єрусалимом існує низка розбіжностей.

Вони стали більш видимими після заяви Тулсі Габбард, директорки національної розвідки США, яка прозвучала під час слухань у Комітеті з розвідки Палати представників 19 березня 2026 року. Вона стала офіційним підтвердженням того, що, попри спільну військову кампанію проти Ірану (відому як операція «Epic Fury»), Вашингтон і Єрусалим мають принципово різні погляди на «фінал» цієї війни.

По-перше, американці та ізраїльтяни розходяться в об’єктах ураження. Габбард чітко розмежувала військові пріоритети двох країн: цілі США зосереджені на військовому потенціалі. Трамп наказав знищити потужності для запуску та виробництва балістичних ракет, а також флот КВІР (зокрема мінно-загороджувальні можливості), які загрожують світовій торгівлі та американським базам. Цілі Ізраїлю сконцентровані на знешкодженні керівництва режиму: ЦАХАЛ проводить операції з ліквідації вищих посадових осіб, а стратегічною метою бачить колапс самого режиму.

Заява Габбард також з’явилася на тлі скандалу навколо іранського газового родовища Південний Парс. Схоже, Трамп вимагав, щоб енергетична інфраструктура залишалася недоторканою, аби уникнути стрибка цін на нафту та газ у світі. Ізраїль, попри ці вимоги, завдав удару по Південному Парсу. Саме тому Габбард підкреслила цей факт як доказ того, що Ізраїль діє за власним планом, який не завжди узгоджується з Білим домом.

І найбільше розходжень існує щодо так званої угоди проти «повного краху». Трамп хоче довести Іран до стану, коли режим буде настільки ослаблений, що погодиться на «нову велику угоду» на умовах США. Натомість Ізраїль не вірить у жодні угоди з тегеранською теократією і прагне її повного знищення, навіть якщо це призведе до хаосу в регіоні. Поява Габбард із поясненнями переслідувала свої окремі цілі. По-перше, показати американцям, що Трамп не «втягнутий» у війну Ізраїлем, а веде власну, обмежену операцію. Це була відповідь на звинувачення конгресменів (зокрема Хоакіна Кастро), що США стали «інструментом» у руках Нетаньягу. По-друге, це можна розцінити як сигнал про підготовку до переговорів. Озвучуючи ці відмінності, США дають сигнал іранським елітам, що вони не прагнуть знищити країну, а лише її ракети, що залишає вікно для дипломатії, яке Ізраїль намагається зачинити.

Український резон

В інтересах України лежить якнайшвидше завершення операції в Ірані та розблокування Ормузької протоки. Встановлення американського контролю над продажем енергетичних ресурсів Ірану посилить позиції США в протистоянні з Китаєм і критично ослабить «вісь зла», що своєю чергою може підштовхнути Китай до тиску на Росію з метою припинення війни проти України.

Важливою є також стратегія Ізраїлю, спрямована на знищення воєнного потенціалу Ірану. Остання інформація про розгром Армією оборони Ізраїлю іранського флоту в Каспійському морі є найкращою новиною в цьому плані, оскільки Каспій є головним маршрутом постачання іранських дронів та ракет до Росії і взагалі комунікації Північ-Південь. Знищення флоту мало на меті перерізати цей «ланцюг зла». Для Москви це стало прямим викликом: Каспійське море тривалий час вважалося «російським озером», де домінування РФ було беззаперечним. Поява ізраїльської високоточної зброї в цьому регіоні показала вразливість російських портів та маршрутів постачання, після чого Тегеран зрозумів, що «безпечних місць» більше немає.

Військове страхування суден у Каспії злетіло в ціні, що фактично зупинило легальний та нелегальний товарообіг на кілька місяців. І тут знову адміністрація Трампа поспішила офіційно заявити, що «не брала участі» в цій операції, проте Піт Геґсет назвав удар «блискучим прикладом превентивної самооборони», що фактично було дипломатичним «зеленим світлом» для Ізраїлю. І це так само український резон.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Війна Росії проти України часто описується як війна «минулого» із «сучасністю». І в цьому є зерно істини: мовляв, Росія воює підданими, а Україна – громадянами. Якщо сприймати історію як лінійний рух від несвободи до свободи, тоді це можна вважати правдою. Є численні приклади того, як національні армії, що складалися з громадян, перемагали війська старого зразка, серед яких найвідоміший – успіхи революційної Франції наприкінці XVIII століття. В цьому випадку громадяни дійсно представляли нове і прогресивне, а піддані – «вчорашній день».

Сучасність дає нам приклади інших станів, не лише підданих чи громадян, в яких можуть перебувати люди, коли зустрічаються з війною. Це стани споживачів та глядачів.

Блокування Ормузької протоки Іраном яскраво продемонструвало нам те, чого ми не могли зрозуміти у 2022 чи 2023 році, коли світ більше цікавили ціни на зерно, аніж життя українців чи доля окупованих росіянами українських територій. Зараз, дивлячись на вартість палива на заправках, ми як споживачі, «вимагаємо від Трампа» швидше «вирішити проблему». Нас не цікавить доля іранської опозиції або ж заміна авторитарного режиму на демократичний, нас цікавить інфляція. Споживач сьогодні не бажає жертвувати своїми заощадженнями заради свободи тегеранських студентів чи в ім’я безпеки Ізраїлю. Так само 2-3 роки тому покупці краденого росіянами зерна не переймалися кількістю вбитих цивільних у Бучі, їм потрібно було купувати хліб. Операція США у Венесуелі не справила на споживачів жодного впливу. Ситуація в Ірані геть інша, все таки 20% світової нафти – це не жарти. Але і не порівняти з кризою 1973 року, коли арабські країни припинили постачання нафти країнам Заходу як помсту за підтримку Ізраїлю – тоді ціни на паливо зросли в 4 рази.

Розвиток цифрових технологій створив умови для виникнення ще одного типу ставлення до війни – ставлення глядача (або навіть критика). Оскільки багато кадрів з війни потрапляють в мережу практично в реальному часі і без суттєвої цензури, кожен може уявити себе якщо не воєнним стратегом, то принаймні державним діячем. Який би ніколи не допустив таких помилок і однозначно зробив би краще. І тут знову ж таки можна подивитися в дзеркало – чи не нагадує наше сьогоднішнє ставлення до атаки Ізраїлю і США на Іран ставлення світу до агресії Росії щодо України? Зовсім інші враження викликають кадри з-за моря, погодьтеся.

Зараз Іран назвав Україну «законною ціллю у війні», оскільки Україна допомагає ворогам Ірану. Заява Тегерану нічого не змінює в безпековій ситуації, а от з точки зору іміджу, для позиціонування України в світі, це навіть краще – перебувати в коаліції з США та Ізраїлем, нехай навіть і в головах фанатиків. З чогось же треба починати.

А далі, можливо, дійдуть руки і до саморефлексії. Якщо ми вимагаємо від світу розділити наше горе і увійти в наше становище, чи не варто і самим з більшим розумінням поставитися до процесу зміни режиму в Ірані? Якщо ми трактуємо режим аятол як тоталітарне зло, то чому все частіше зловтішаємося невдачам американців (ніби це персональні невдачі Трампа), які тільки те й роблять, що розганяють ціни на нафту? Бо ми такі ж споживачі, як і «розніжені європейці, що свого часу не хотіли жертвувати власним комфортом заради українців». Чому нашим ЛОМам та експертам важливіше вказати на чергову словесну дурницю, яку втнув президент США, аніж пояснити суспільству важливість усієї операції? Бо ми такі ж критики і глядачі, як і ті, що мудрували про безперспективність українського опору. Хоча зрозуміло, що отримання ядерної зброї Тегераном – це гарантована непорушність цього людожерського режиму, це можливість ще більше допомагати диктатурам, починаючи з Росії. Але ж нам важливіше продемонструвати власну інтелектуальну перевагу, хіба ні?

Незрозуміло, щоправда, звідки досі живиться наша наївна вимога до світу «зрозуміти горе українців». Якщо пасивність України в час, коли Росія бомбила Сирію і окуповувала Грузію ще можна було пояснити вічним українським «ми не знали», то як пояснити нашу суспільну позицію зараз? Не державну, державна зовнішня політика стосовно Ірану якраз на диво притомна.

Вибір ж у нас насправді невеликий: підтримувати США і союзників (насамперед досвідом, не треба себе тішити ілюзіями про власну технологічну перевагу) чи насолодитися «хвилиною слави». Підтримати Ізраїль, чи продовжувати нагадувати про «дружбу» Натаньягу із Путіним. Дешевий бензин чи ідеали свободи? Поразка ненависного багатьом Трампа чи ядерна диктатура в Ірані, що готова розпочати війну задля знищення «невірних»?

І добре, що режим в Тегерані поставив крапку та сам визначив Україну як ворога. Це, можливо, якось допоможе подолати нашу «геополітичну шизофренію», за яку нас, до речі, довго сприймали як частину «російського простору». Де теракти 11 вересня провели «по піндосах, бо так їм і треба», а «серби молодці, Косово – це їхня свята земля».

Якщо геть цинічно і по-простому, відкидаючи переживання за долю 90-мільйонної країни, для України вигідно, щоб Іран програв, а Америка виграла. Щоб США поставили КНР у нафтову залежність так само, як Китай поставив Америку в залежність від рідкісноземельних матеріалів. Щоб Сі був більш зговірливим в питанні миру для України, а отже – щоб став поступливішим і його клієнт Путін. Щоб Ізраїль відбився від екзистенційної загрози і не мусив оглядатися на Москву в питаннях безпеки своїх кордонів. Зрештою, якщо від іранської нафти і газу більше залежить Китай, ніж Захід, то хай би китайські товари подвійного призначення принаймні подорожчали для росіян.

«Споживачі» і «глядачі» війни – це, звісно, цікаво. Але чи не варто нарешті згадати, що ми ще й громадяни?

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Було лише питанням часу, коли протистояння між президентом Каролем Навроцьким і чинним урядом Дональда Туска досягне критичної межі. Не таємниця, що президент Навроцький явно поставив собі за мету зруйнувати правлячу коаліцію, розвалити уряд і довести ситуацію до нових виборів, сподіваючись на кращу кон’юнктуру для своїх політичних однодумців. Попри те, що за Конституцією президент РП не керує, а представляє країну, Кароль Навроцький узявся ветувати більшість важливих законопроєктів, які приймає Сейм з подання уряду. Тактика, якщо чесно, деструктивна. Особливо з огляду на світовий неспокій – війну в Україні, а тепер ще й в Ірані. Ускладнює ситуацію і дезорганізація в Європейському Союзі: криза ідентичності, протистояння з Америкою Трампа та загроза нових заявок на вихід із ЄС. І все це якнайбільш концентровано проявилося в сучасній Польщі.

Польсько-польський гордіїв вузол

Останні президентські вибори показали, що польське суспільство поділилося ледь не навпіл. Кароль Навроцький переміг завдяки підтримці неповних 370 тисяч виборців, але розпочав свою каденцію політикою з позиції сили – не «зшиваючи» поляризоване польське суспільство, а ще більше протиставляючи його. Він спробував втручатися в роботу уряду, з чого нічого не вийшло. Намагався вести паралельну до уряду міжнародну політику, чим лише демонстрував світові нелад, який охопив його країну. Не «байдикував» також уряд Дональда Туска, який при першій же нагоді підсвічував неповну компетентність Кароля Навроцького. До всього цього ще варто додати затяте довготривале протистояння «на знищення» між лідером ПіСу («Право і справедливість») Ярославом Качинським та Дональдом Туском — тепер прем’єром коаліційного уряду.

Можна довго пояснювати причини цього конфлікту, ведучи мову про ідеологічні розходження, особисте несприйняття і банальну боротьбу за владу. Але справжньою причиною цього протистояння є кардинально різне бачення того, якою є Польща і яким має бути її майбутнє. Щоб це не прозвучало надто загально, скажімо так: Ярослав Качинський підтримує сильну польську національну державу, навіть якщо доведеться пожертвувати членством у ЄС. Дональд Туск є адептом спільного європейського майбутнього держави, навіть якщо заради зміцнення ЄС доведеться поділитися з Брюсселем більшими повноваженнями. І саме тут пролягає політичний розлам у Польщі.

Під час двох попередніх каденцій ПіСу відносини з Євросоюзом ставали дедалі складнішими. Брюссель мав багато претензій щодо змін у польському законодавстві, на які реагував обмеженням дотацій з унійного бюджету, фактично ставлячи Польщу в один ряд з Угорщиною Орбана. Але ситуація змінилася в результаті парламентських виборів, після яких прем’єром знову став недавній «євробюрократ» Дональд Туск. І знову загострилося протистояння між урядом та президентом держави, яким був висуванець ПіСу Анджей Дуда. Проте найбільш гострим воно стало тоді, коли президентом обрали Кароля Навроцького.

Щоб пояснити ситуацію, потрібно додати, що, можливо, Кароль Навроцький має завдячувати своїм обранням президентові США Дональду Трампу. Який відкрито підтримав кандидатуру Навроцького і вселив деяким полякам надію, що аморфний ЄС їх не захистить, а от американські військові бази – так. Практично Дональд Трамп вирішив використати Польщу за президентства Навроцького як таран для розвалу Євросоюзу, а самого Навроцького зробити свого роду диверсантом. Тим більше, що і очільник ПіСу Ярослав Качинський, і президент Кароль Навроцький відкрито тяжіють до ідей МАГА, але в «польському» виданні. Що передбачає різкий опір заходам Брюсселя з перетворення ЄС на наднаціональне, майже державне утворення.

Такі заходи є вкрай необхідними для того, щоб зберегти Євросоюз і зробити його міцною одиницею у великій геополітичній грі. Без цих реформ Європейська унія посиплеться і припинить існування. Або ж стане жертвою якого-небудь ситуативного російсько-американського альянсу. А найбільш вірогідно – гібридної російської атаки на одну з Балтійських країн або на саму Польщу. Європа, не маючи власної армії і достатньо амуніції, перекладе все на самооборону країни. Причому досвід російсько-української війни та активних бойових дій в Ірані із втягуванням у конфлікт усього регіону Затоки показав: воєнний ресурс США обмежений. А що буде у випадку китайсько-американського конфлікту навколо Тайваню?

Чисто фізично американських ракет до розташованих у Польщі HIMARS не вистачить. Та й розміщені вони радше для захисту самих американських військових баз. Південнокорейські літаки, закуплені в кредит, не мають до них зброї. Тому уряд ще з 2024 року висунув ідею створення спільної з ЄС програми озброєння. І коли такий закон пройшов затвердження у Сеймі, президент Навроцький його заветував.

Навколо чого побили горшки президент і прем’єр. Суть проблеми

Тепер можна твердо сказати, що через проєкт SAFE (Security Action for Europe) у Польщі розгорілася масштабна політична криза. Оскільки мова йде не тільки про багаторічний кредит від ЄС, а й про суверенітет та стратегічний вибір союзників. За програмою SAFE Польща могла отримати близько 44 млрд євро (майже 200 млрд злотих) у вигляді довгострокових пільгових кредитів від ЄС для переозброєння. Ці кошти мали піти на ППО, кібербезпеку та зміцнення «Східного щита» на кордоні.

12 березня 2026 року, у 27-му річницю вступу Польщі до НАТО, Кароль Навроцький ветував закон, аргументуючи це тим, що кредит на 45 років підсадить Польщу на фінансову голку Брюсселя. Замість цього він запропонував проєкт «SAFE 0%» - фінансування армії за рахунок внутрішніх ресурсів (зокрема золотовалютних резервів Національного банку Польщі), без зовнішніх боргів. Президент і опозиційна партія «Право і справедливість» стверджують, що SAFE дає Брюсселю право контролювати польські оборонні витрати. Вони побоюються, що ЄС зможе блокувати кошти під приводом «порушення демократичних стандартів», як це вже було з коштами на відновлення після пандемії (KPO).

Криза оголила також розбіжності у військовій стратегії – опозиція та президент вважають, що SAFE спрямований на те, щоб «відсунути» Польщу від закупівель у США та Південній Кореї і змусити купувати європейську (передусім німецьку та французьку) зброю. Називаючи це спробою поставити Польщу «під німецький чобіт». Натомість уряд наголошує, що SAFE дозволяє фінансувати спільні проєкти з Україною та зміцнювати європейський оборонний промисловий комплекс, що є критичним в умовах агресії РФ. Одні звинувачують у тому, що «німецькі запроданці» хочуть запроторити Польщу у вічну боргову кабалу до Брюсселя (що гірше – до Берліна), а інші – в намаганні розграбувати золоті резерви країни.

Прем’єр Туск, коментуючи вето президента, заявив, що це або робота на лобістів іноземних збройних фірм, або просто брак розуму. Бо ніхто при здоровому глузді не позбавить свою країну інвестицій на 200 млрд злотих. Бо ніхто притомний не діятиме на користь корейських та американських збройних фірм всупереч розбудові польських. Перед екстреним засіданням уряду він пояснив, що ті кошти від ЄС призначалися не тільки на оборону, але й у вигляді інвестицій у розвиток оборонної промисловості та інфраструктури. І, звичайно, передбачали збільшення робочих місць.

На думку Туска, вето президента не зупинить проєкт. Просто буде важче. Можливо, доведеться йти шляхом підписання окремих угод. А поки що світ дивиться на Польщу зі здивуванням, оскільки саме Варшава виступила ініціатором розробки SAFE, а тепер, коли інвестиції могли почати надходити вже через кілька тижнів, відміняє програму забороною з боку президента. Уряд уже заявив про запуск «Плану Б», щоб забезпечити фінансування прикордонників та поліції, проте стратегічні контракти на переозброєння армії можуть бути відкладені на роки. І все заради того, щоб консервативні євроскептики могли підготувати ґрунт для найбільш радикального кроку – Польекзиту.

Аргументи і контраргументи. Стадія кипіння

Як заявив керівник канцелярії президента РП Збігнєв Богуцький, неприпустимо, щоб рішення про безпеку Польщі приймалися в Брюсселі або деінде. З чого напрошується висновок: якщо ЄС потрібен лише для дотацій, а оборона є справою виключно національного уряду (чиї ініціативи президент ветує), то пора відкрито оголосити, що президент Навроцький узяв курс на поступове виведення країни зі складу Європейського Союзу. Що створення гіпотетичного Фонду оборони Польщі з резервів Національного банку, яке, за словами Туска, є хуцпою та претекстом для вето. Відповідно, якщо президент Навроцький наклав вето на закон про SAFE, то тепер він мусить представити свій конкретний план з детальними обрахунками. Якщо ж цього не станеться, то в уряду буде більше підстав стверджувати, що він діє не на користь країни.

А в цей час польський казан закипає. Політичні прихильники Дональда Туска все частіше вживають щодо дій президента означення «державна зрада», а послідовники Навроцького обзивають прем’єра німецьким попихачем. Взагалі рівень взаємної ненависті сягнув небаченого дна. Пропрезидентський телеканал REPUBLIKA відкрито іменує уряд Туска «шайкою фольксдойчів», які нібито виконують замовлення Берліна на знищення суверенітету Польщі. Ярослав Качинський дійшов висновку, що SAFE – це «план німецької домінації», який здійснюється прем’єром Туском. Взагалі нагнітання страху перед сусідньою Німеччиною є так великим, що складається враження, ніби частина суспільства втрапила в якийсь обсесивний стан, де не працюють логічні пояснення та аргументи, а проявляється реактивна дія на саме слово «німецький». Наприклад, мова йде про заяви типу: «не буде німкеня фон дер Ляєн вирішувати», не будуть німецькі збройні фірми заробляти, не допустимо німецько-українського виробництва зброї, бо це залишить позаду польські фірми. Чому насправді можуть тільки порадіти російські генерали.

І на завершення. Той самий телеканал REPUBLIKA вже встиг оголосити, що коаліція 13 грудня «закликала до військового перевороту – станьмо на захист президента Навроцького», і запланував велелюдний мітинг перед президентським палацом. Здається, прихильники Дональда Туска також не пастимуть задніх і вийдуть на його підтримку. А от що буде далі – стає питанням риторичним. Польські політики мають нарешті перестати бавитися в «котики-мишки» і відкрито сказати: ми пов’язуємо свою долю з ЄС і підтримуємо радикальну реформу, або визначаємося з Польекзитом. І будуємо окремо суверенну Польщу, покладаючись на волю і добрий настрій Дональда Трампа.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Донедавна існувала загроза, що Китай може технологічно позмагатися із США майже у всіх секторах, а Європу залишити далеко позаду. Ще декілька років тому таке застереження могло б викликати подив, але з часом загроза набула реальних обрисів.  Першими на сполох забили американці ще за каденції Джо Байдена. Тригером послужила загроза збройної атаки КНР на Тайвань. І страх втратити контроль за «геополітичним серцем» технологічного світу. Дійсно, виробництво мікрочипів можна порівняти з роллю нафти у ХХ столітті. Тепер без мікрочипів не можна обійтися ні в сфері штучного інтелекту, ні при виробництві смартфонів, ні при наведенні ракет. Саме тому спікер конгресу Ненсі Пелосі здійснила ризиковий вояж на Тайвань, чим намагалася показати, що Америка не «здасть» Тайвань. І все ж було дуже ризиковано залишати 92%  світового виробництва найдосконаліших чипів на загроженому острові.

Саме тому Тайвань змушений був погодитися на будівництво нових заводів закордоном. Будівництво певний час відбувалося якось дуже кволо. Але вже в рамках Трампівської програми «національної стійкості» тайванська TSMC зобовʼязалася збудувати 12 нових заводів у Арізоні (США). Почала діяти спільна програма уряду Японії та SONY. В Німеччині (Дрезден) розпочалося будівництво заводу, розрахованого на європейський автопром.

До таких різких змін світових виробників змусило стрімке зростання високотехнологічної сфери в самому Китаї. Та майже монопольне володіння рідкісноземельними матеріалами, вкрай необхідними для виробництва сучасної електроніки.  Тому СЕО американської автомобільної корпорації «Ford» Джим Фарлі ще у жовтні заявив: «У них (китайців – ЮМ) достатньо виробничих потужностей, щоб обслуговувати весь північноамериканський ринок, при бажанні вони зруйнували б нас усіх. У Японії такого ніколи не було, тому це зовсім інший рівень ризику для нашої галузі». Генеральний директор «Nvidia» має подібну думку: «Китай виграє гонку штучного інтелекту, якщо ми продовжимо тупцювати на місці».

Немає сумнівів, що китайські компанії роблять швидкі кроки в технологічній модернізації завдяки інноваціям. Дослідження Австралійського інституту стратегічної політики показують, що зараз Китай лідирує у 57 з 64 категорій критично важливих технологій, що охоплюють оборону, космос, енергетику, штучний інтелект, біотехнології, робототехніку, кібербезпеку, матеріалознавство та ключові галузі квантових технологій. Для порівняння: в період між 2003 і 2007 роками Китай лідирував лише у трьох із 64 згаданих категорій.

Приклади з чотирьох ключових галузей - фармацевтики, електромобілів, вітроенергетики, цифрової інфраструктури - яскраво підкреслюють загрозу від технологічного домінування Китаю. Варто врахувати і той факт, що Китай діє на світовому ринку не зовсім ринковими методами: за рахунок підтримки держави китайські компанії спочатку агресивно демпінгують, знищуючи конкурентів, а потім користуються своїм монопольним становищем.

Фармацевтичні препарати

Позиція Китаю як світового лідера у фармацевтичних дослідженнях і розробках підтверджується серією оголошень європейських компаній щодо посилення своєї дослідницької присутності в Китаї. Британська компанія «AstraZeneca» зобов'язалася цього року побудувати центр досліджень і розробок вартістю 2,5 млрд доларів у Пекіні. «Novo Nordisk», компанія з Данії, та «Roche Group» зі Швейцарії також оголосили про плани свого розширення в Китаї.

Крім того, Китай дедалі частіше виступає не лише як виробничий майданчик, а й як глобальний центр створення нових препаратів (особливо у сфері онкології та генетичної терапії). Участь китайських біотех-компаній у міжнародних клінічних випробуваннях зросла до рекордних рівнів, що дозволяє їм отримувати доступ до світових ринків значно швидше, ніж раніше. Китайська фармацевтична галузь стрімко переходить від ролі наслідувача до ролі інноваційного лідера, пропонуючи конкуренцію західним компаніям у сегменті високотехнологічних препаратів. Значні державні субсидії та доступ до величезних масивів клінічних даних створюють для китайських центрів унікальні умови, недоступні їхнім конкурентам. Це формує нову реальність, у якій ключові прориви у медицині дедалі частіше зароджуються не в Європі чи США, а в Китаї.

Електричні транспортні засоби

Проникнення Китаю на ринки електромобілів по всьому світу є найпоширенішим прикладом його технологічної експансії. У вересні цього року китайські автомобільні компанії вийшли на рівень 7,4% усіх продажів легкових автомобілів по Європі (порівняно з 3,9% на початку року). Деякі китайські автомобільні компанії продемонстрували значне зростання продажів у Європі. Наприклад, «BYD» за перші девʼять місяців зареєструвала зростання на 304 відсотки у річному вимірі, тоді як «Chery» зросла на 862 відсотки. Натомість ціни на акції «VW», «Mercedes Benz», «Stellantis» та інших європейських автовиробників різко впали від максимумів, яких вони досягли в останні роки.

Це стало можливим завдяки серйозному втручанню уряду в сферу автопрому.  Уряд КНР використовує комплексний підхід, який поєднує пряме фінансування, дипломатичний тиск та контроль над ресурсами. Також перевага китайських виробників дедалі більше ґрунтується на контролі над ключовими ланцюгами постачання - від видобутку критичних матеріалів (літію) до виробництва акумуляторів. Це дозволяє їм пропонувати моделі з високим рівнем технологічної інтеграції за цінами, недосяжними для більшості західних конкурентів. Крім того, китайські гібриди та електромобілі активно адаптують програмне забезпечення під європейського споживача, що прискорює їхню локалізацію на ринку. Китайські автовиробники також здобули суттєву перевагу у швидкості. Вони виводять нові моделі вдвічі швидше, ніж європейські бренди, що дозволяє їм миттєво реагувати на ринкові тренди. У результаті китайський автопром перестає бути «бюджетною альтернативою» - він поступово перетворюється на глобальний технологічний стандарт для електрифікованого транспорту.

Енергія вітру

Китайські виробники вітрових турбін завойовують частку світового ринку шаленими темпами. У 2024 році китайські компанії зайняли 6 місць з першої десятки серед найкращих виробників турбін у світі. Європейські та американські виробники вперше вибули з трійки лідерів.

Зростання Китаю зумовлене внутрішнім ринком, на якому лише минулого року було встановлено близько 80 ГВт вітроенергетики. Але конкурентний виклик для західних компаній полягає головним чином у тому, що турбіни китайського виробництва можуть бути на 50 відсотків дешевшими при ідентичній потужності.

Китай також стрімко нарощує присутність у сфері морських вітрових проектів, де раніше домінували європейські компанії. Перевага в масштабах виробництва та державна підтримка дозволяють Китаю пропонувати комплексні рішення, включно з логістикою та будівництвом, що робить китайські пропозиції особливо привабливими для ринків, що розвиваються. І все це в один момент може наштовхнутися на принциповий опір американського президента Дональда Трампа, який схоже серйозно ополчився проти китайського домінування. І починає тиснути на країни ЄС щодо надмірного захоплення китайськими вітряними турбінами. Схоже, що обмеження у цій галузі торгівлі з Китаєм – тільки питання часу.

Телекомунікації та цифрова інфраструктура 5G

«Huawei» і ZTE продовжують формувати глобальний стандарт мобільних мереж наступного покоління. Китайські компанії забезпечують найдешевше обладнання для 5G, активно просувають свої стандарти у країнах, що розвиваються. Це створює довгострокову залежність, яку дуже складно компенсувати західним виробникам. Ключовою перевагою Китаю стає контроль не лише над виробництвом обладнання, але й над програмним забезпеченням. Китайські гравці активно розгортають власні хмарні платформи, дата-центри, формуючи цифрову екосистему за межами Заходу. У низці країн Азії, Африки та Латинської Америки саме китайські технічні стандарти стають базовими для державного зв’язку, бездротових мереж і цифрової інфраструктури. Така експансія дозволяє Пекіну не лише закріплювати економічний вплив, але й фактично визначати архітектуру майбутнього глобального інтернету. Для Заходу це означає втрату стратегічного контролю над критично важливими комунікаційними системами, які стають дедалі більш китайськоцентричними.

Але знову ж таки США не дрімають. «Huawei» та сотні її підрозділів перебувають у списку структур, яким заборонено купувати американські товари чи технології (наприклад, процесори Intel або ліцензії Google) без спеціального дозволу Міністерства торгівлі США. А також – Foreign Direct Product Rule (FDPR) – «екстериторіальне» правило. Яке забороняє будь-якій компанії у світі (наприклад, тайванській TSMC чи голландській ASML) продавати продукцію «Huawei», якщо при її створенні використовувалося американське обладнання чи ПЗ. Це фактично відрізало «Huawei» від сучасних заводів чипів. США заборонили використання обладнання «Huawei» у своїх мережах і через дипломатичний тиск змусили союзників (Велику Британію, Японію, частину ЄС) зробити те саме, посилаючись на ризик шпигунства на користь КНР.

США також заборонили використання чипів Huawei Ascend по всьому світу, стверджуючи, що вони створені на вкрадених технологіях. Ввели 25% «податок на експорт» для чипів Nvidia (H200) до Китаю, але для «Huawei» діє повна заборона. «Huawei» змушена була повністю перейти на HarmonyOS NEXT, яка більше не підтримує Android-додатки, остаточно розірвавши зв’язки з екосистемою США.

Зупинити, чи адаптуватися?

Китай намагається формувати стандарти, контролювати виробничі ланцюги та задавати темп технологічного розвитку у десятках критично важливих секторів. Що створює не лише економічний, а й стратегічний виклик для Заходу. Який мусить реагувати, оскільки технологічне лідерство Китаю вже прямо конвертується в геополітичний вплив. Країни Глобального Півдня дедалі частіше обирають китайські 5G-мережі, електромобілі, сонячні панелі та кредити під них. І разом із цим приймають китайські стандарти, ПЗ і китайський погляд на цифровий суверенітет. Захід втрачає не лише ринки, а й можливість визначати правила гри.

Також не варто зводити перевагу Китаю лише до дешевизни і субсидій. У 2024-2025 рр. китайські компанії вже регулярно випереджають західних конкурентів за ключовими технічними характеристиками: BYD Blade Battery має вищу щільність енергії і безпечність, ніж більшість західних аналогів; акумулятори CATL LFP перевищують 3000 циклів заряду при збереженні >90 % ємності; Huawei Mate 60 Pro (2023) став першим масовим смартфоном із 7-нм чипом, виробленим всередині країни практично вже під санкціями. Тобто йдеться вже не про «копіювання», а про власні фундаментальні розробки, які Захід просто не встигає масштабувати.

Тому США і Європа опинилися перед питанням: протидіяти китайській експансії (нагадаємо, що КНР – закрита комуністична країна) чи скласти руки і адаптуватися. Далі буде.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Серед найчастіших оцінок від експертів та політиків стосовно фактичного початку нової війни на Близькому Сході лунають слова про те, що Дональд Трамп необдумано відкрив «скриньку Пандори». У цій інтерпретації давньогрецький міф подається в усіченому варіанті й означає: зробити щось, що призведе до незворотних і катастрофічних наслідків, які вже неможливо виправити. Тобто тут проглядається неприхована маніпуляція: нібито Трамп, від нічого робити, взяв і випустив вселенське зло на волю. І зовсім опускається друга частина важливого міфу – що це одна з найдавніших історій про те, чому у світі існують зло, хвороби та страждання. Це розповідь про помсту богів, людську цікавість і, зрештою, про надію.

Помста Зевса

Ось як виглядає ця історія згідно з класичними грецькими джерелами. Все почалося з того, що титан Прометей викрав у богів вогонь і віддав його людям. Це розлютило Зевса. Він не міг просто відібрати вогонь назад, тому вирішив «подарувати» людству те, що принесе їм вічні клопоти. Зевс наказав богу-ковалю Гефесту виліпити з глини прекрасну жінку, а кожен із богів наділив її якимось даром. Жінку назвали Пандорою, що означає «обдарована всіма». Разом із нею Зевс відправив на землю таємничу закриту посудину (глек, який потім стали називати скринькою), суворо заборонивши її відкривати.

Прометей попереджав свого брата Епіметея (чиє ім’я означає «той, хто думає після»), щоб він нічого не приймав від Зевса. Але Епіметей, зачарований красою Пандори, забув про застереження і взяв її собі за дружину. Як це водиться, Пандора не змогла подолати цікавість і одного разу не витримала та підняла кришку. З посудини миттєво вилетіли хвороби та старість, заздрість, злість і жадібність, а також труднощі та нещастя.

За легендою, до цього моменту люди жили в золотому віці, не знаючи горя. Пандора злякалася і закрила кришку, але було вже пізно – всі біди розлетілися світом. Коли Пандора закрила посудину, на самому дні залишилося лише одне створіння, яке не встигло вилетіти. Це була Надія.

Трамп – не Пандора, яка підняла віко, а очисник Авгієвих стаєнь

Теза про те, що Дональд Трамп став причиною світового хаосу, відкривши «скриньку Пандори», виявилася досить живучою. Що й не дивно. Головні критики та опоненти Трампа позиціонуються так, ніби весь світ до обрання Дональда Трампа та за їхньої каденції жив у якомусь «золотому віці». Де не було проблем, загроз і викликів. Напевно, життя провідних еліт донедавна так і виглядало. А проблеми заміталися, як сміття під килим, аж до часу, поки по ньому неможливо стало ходити. Весь цей період можна окреслити як час відкладеної катастрофи, що не могло довго тривати.

Не до кінця праві також ті, хто стверджує, що саме Трамп відкрив кришку, яку інші намагалися втримати скотчем дипломатії та постійних поступок перед авторитарним наступом. Судячи з усього, президент Трамп – це не прекрасна Пандора, яка з цікавості відкрила скриньку з бідами, а, даруйте, Геракл, який взявся розчищати Авгієві конюшні.

Прихід у світову політику такої людини, як Трамп, свідчить, що світ підійшов до критичної межі, коли міжнародне право, яке стримувало війни, перестало діяти. Коли «вісь зла» Москва-Тегеран-Пекін учинила повзучу експансію проти світового порядку, відкрито використовуючи міжнародний тероризм, розв’язуючи масштабні війни і погрожуючи ядерною зброєю. Захоплювала важливі природні ресурси в Африці та Азії. Брала під свій контроль стратегічні торгові та комунікаційні шляхи. «Хакнула» міжнародні організації, вихолостивши їхню суть і поставивши їх під свій контроль. Корумпувала європейських лідерів та й загалом світові еліти. Довела до абсолютної досконалості інформаційні війни, коли стороннє втручання могло до краю поляризувати внутрішню ситуацію. І навіть вплинути на результати виборів.

У цей важливий момент світ, який усе більше переймався ритуальною демократією, почав стрімко перетворюватися на аморфне і безборонне утворення. Що гірше – демократичний світ став дедалі більше придумувати для себе обмежень і погоджуватися на присвоєння авторитарними режимами собі особливого права на агресію і насильство. Запобігаючи перед авторитаристами, стрімко втрачав позиції і важелі. І навіть намагався «відкупитися» ціною жертв політики цих режимів. Тобто намагався лікувати проказу припарками з лісових трав.

Хвороби світового порядку

А хвороби розросталися. Найбільше загроза проявилася у вигляді ерозії міжнародних інститутів – ООН, СОТ, НАТО. Протягом десятиліть глобальні структури перетворювалися на бюрократичні лабіринти, нездатні розв’язувати реальні конфлікти. Це також параліч ООН, де право вето в руках Росії і Китаю перетворило Раду Безпеки на майданчик для взаємного блокування, а не інструмент миру. Геноциди в Руанді, війни на Балканах та в Сирії показали, що система «ніколи знову» не працює. Світова організація торгівлі виявилася безсилою перед неринковими практиками Китаю, що призвело до деіндустріалізації Заходу.

Сюди ж можна віднести й ігнорування «темного боку» глобалізації. Еліти в Давосі святкували перемогу глобального ринку, ігноруючи тих, хто залишився за бортом. У США та Європі зникли цілі галузі промисловості, що створило «іржаві пояси». Люди відчули, що їхніми інтересами поступилися заради прибутків транснаціональних корпорацій. Також, поки глобальний ВВП зростав, розрив між найбагатшими та бідними ставав прірвою. Як би пафосно не звучало, але Трамп не створив цей гнів – він просто став його голосом.

До всього додалася геополітична безкарність, а саме – прецеденти до 2016 року. Світ роками заплющував очі на порушення міжнародного права, сподіваючись на «умиротворення» агресора. 2008 рік (Грузія) – надто м’яка реакція Заходу дала сигнал, що кордони можна змінювати силою. 2014 рік (Крим та Донбас) – «глибока стурбованість» замість реальних санкцій переконала диктаторів, що Захід слабкий. А далі Сирія, де недотримання «червоних ліній» адміністрацією Обами показало, що обіцянки захисту більше не мають ваги. Своєю чергою, невирішені конфлікти на Близькому Сході та в Африці спричинили масштабні хвилі міграції. Світ не мав (і досі не має) єдиної стратегії адаптації, що призвело до зростання правого популізму в Європі ще до перемоги Трампа.

Трамп як «дзеркало», а не «творець»

Дональд Трамп зробив те, що зазвичай робить бізнес-аудитор у збитковій компанії: він почав говорити про проблеми мовою ультиматумів. Прямо заявив, що Європа має платити за власну безпеку, бо США втомилися бути «світовим жандармом», та ще й за свій кошт. Змусив задуматися над практичними функціями НАТО. Визнав Пекін стратегічним ворогом, тоді як інші десятиліттями вдавали, що вірять у те, нібито «торгівля демократизує диктатуру».

Отже, світ опинився у «скриньці Пандори» не через одну людину, а через колективну відмову визнавати реальність. Старі правила перестали діяти, а нові ніхто не хотів писати, бо це боляче і дорого. Трамп лише підсвітив ліхтариком тріщини у фундаменті, які всі ігнорували. Повномасштабне вторгнення в Україну стало тим самим моментом «випадання останньої цеглини», після якого будівля старого світового порядку остаточно розвалилася.

Розвал світової системи

Тепер же час дуже сильно прискорився. Якщо раніше говорили про тріщини, то тепер про те, що світ стоїть на руїнах системи, створеної у 1945 році. Ось як саме ці події змінили правила гри.

По-перше, зникла ілюзія, що ООН може гарантувати безпеку. Оскільки світ докотився до того, що агресор та його патрон володіють правом вето в РБ ООН. Що, насправді, м’яко кажучи, є юридичним курйозом. Замість глобальних інституцій на перший план вийшли «коаліції охочих» (на кшталт формату Рамштайн). А міжнародне право тепер тримається не на підписах у Нью-Йорку, а на кількості систем ППО та боєприпасів на складах. Росія перетворила енергоносії на зброю, а Захід – фінансову систему (SWIFT) на інструмент відплати.

По-друге, три десятиліття Європа жила за принципом «дивідендів від миру», скорочуючи армії та витрачаючи гроші на соціальні програми. Тепер, хоч і пізно, але Німеччина, Польща та Скандинавія почали рекордне переозброєння. Як не прикро визнавати, але у 2026 році людство живе в набагато чеснішому, хоча й значно небезпечнішому світі. «Скринька Пандори» відкрила очі на те, що мир – це не стан за замовчуванням, а результат постійних зусиль. Що економічна незалежність не гарантує безпеки, а демократії мають бути «зубастими», щоб вижити.

«Керований перехід»

Трамп – це не політик, для якого демократія і демократичні принципи щось важать. За своєю суттю він ближче до авторитарного типу. Він поводиться як таран, який має знищити стару систему. Питання тільки в тому, який світ він хоче і зможе збудувати. І чи існують сили, які зможуть його корегувати, а в окремих випадках навіть протидіяти. Очевидним є те, що зараз він та його команда досить успішно відвойовують захоплені «віссю зла» позиції. І тут, попри очевидні ідейні розходження, демократичному західному світові по дорозі з Трампом. Принаймні на час «керованого переходу».

Коли йдеться про ліквідацію режиму Асада в Сирії і швидку легітимізацію перехідного уряду з Ахмадом аль-Шараа. Скасування санкцій у травні 2025 року. Трамп підписав указ про зняття «Акту Цезаря», відкривши шлях інвестиціям із Саудівської Аравії та ОАЕ. Це зробило арабські гроші привабливішими за китайські обіцянки. У результаті Сирія перетворилася з іранського проксі на країну, що орієнтується на Ер-Ріяд та Вашингтон. Російські бази в Тартусі та Хмеймімі втратили свій стратегічний сенс, а Пекін втратив логістичний вузол «Одного поясу, одного шляху».

Те ж саме можна сказати про «нафтовий декаплінг» у Венесуелі та затримання Мадуро. Венесуела була важливим постачальником нафти для Китаю в обхід санкцій. У січні 2026 року Трамп перейшов від економічного тиску до прямої «хірургічної» операції, завдяки чому встановив контроль над доходами і створив «Депозитний фонд іноземного уряду» в Казначействі США. Тепер гроші за венесуельську нафту не йдуть до Китаю як виплата боргів, а накопичуються в США для «гуманітарних потреб» нового уряду. У результаті Пекін втратив $50 млрд інвестицій. Нова влада Каракаса отримала ультиматум: відновлення нафтовидобутку можливе лише після повного розриву військових зв’язків із Китаєм, Росією та Кубою.

Проте найбільш масштабною стала спільна з Ізраїлем операція з пацифікації Ірану. Спочатку Трамп висунув Тегерану дедлайн для повної відмови від ядерної програми та припинення фінансування проксі (Хезболли та хуситів). А після провалу перемовин США та Ізраїль завдали масованих ударів по ядерних об’єктах та інфраструктурі КВІР (Корпусу вартових ісламської революції). Мета – занурити Іран у стан внутрішнього хаосу та військового паралічу. Встановити контроль над нелегальним продажем іранської нафти, критично підірвати його здатність постачати дрони Росії та нафту Китаю. Крім того, згуртувати країни Затоки навколо Авраамових угод. Чому якнайбільше сприяє хаотичний обстріл Іраном 12 країн регіону. Ще зовсім недавно було годі уявити, що Саудівська Аравія опиниться в одному човні з Ізраїлем.

Операція ще не завершена, але контури нової безпекової архітектури на Близькому Сході набирають реальних обрисів. У проміжному підсумку в усіх трьох випадках бачимо спільний почерк Трампа: ігнорування старих дипломатичних протоколів на користь прямої сили та фінансового шантажу. Що дозволяє зробити висновок: Сирію викупили арабськими грошима. Венесуелу взяли під пряме зовнішнє фінансове управління. Іран намагаються нейтралізувати військово, поставивши режим перед вибором: капітуляція або колапс.

Все це посилює позиції на переговорах Трампа і китайського лідера, які відбудуться в квітні цього року. Але цього разу, залишивши Китай без певних «енергетичних тилів» та «геополітичних подразників», в умовах, коли «Глобальний Південь» перестає бути таким монолітним і сильним конкурентом.

ПС. Щоб не сприйняти положення цієї статті за апологетику Трампа, потрібно пам’ятати, що чинний американський президент – не адепт демократичних процедур і цінностей. Поки що його функція більше нагадує таран, яким руйнується старий світовий і навіть внутрішній порядок. А тому найважливішим у цій історії є те, щоб після знищення застарілої системи світ знову повернувся до неухильного дотримання норм і принципів міжнародного права. Щоб на базі зруйнованого укладу постав новий – кращий світ, а не утвердилася модель «а-ля Трамп».

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Кілька років тому вчені виявили тривожний наслідок неправильного вживання антибіотиків. Коли ліків замало або вони підібрані невдало, шкідливі бактерії адаптуються, мутують і стають несприйнятливими до медикаментів. Це означає не лише те, що конкретна людина може важче хворіти, а й що наявні препарати більше не можуть знищувати нові, мутовані бактерії. Інфекції стають складнішими та небезпечнішими, а «диво-ліки», замість гарантувати людству здорове майбутнє, фактично «тренують» ще сильнішого ворога.

Що відбувається, коли неправильно підібраним виявляється не антибіотик, а інструменти і сили для війни? Ворог демонструє ту саму резистентність – адаптується, стає якщо не сильнішим, то принаймні більш пристосованим. Росіяни готувалися до «СВО» та параду в Києві, а в результаті замість «демілітаризації» отримали ворога, який досить успішно розвиває власну ракетну програму. Але і Захід, який розраховував знекровити Москву коштом України, теж прорахувався – Росія стала більш небезпечною, оскільки й сама мимоволі підготувалася до «війни майбутнього». Наприклад, нещодавно в медіа промайнула новина, що українці на навчаннях НАТО «взули» західних вояків за допомогою дронів. Проте це лише одна сторона медалі. Не важко змоделювати ситуацію, що було б, якби на місце українців потрапили росіяни з «Рубікону», і якби це було не навчання, а «обмежена операція» РФ в країнах Балтії.

Чим довше триває війна, тим більш досконалими стають методи сторін. Кадри часів АТО здаються ілюстраціями з історичних книжок, а колони російської бронетехніки на автомобільних шляхах – прикладом самовпевненого безумства. Зараз перші українські далекобійні ракетні удари змусять росіян перемістити під землю свої військові заводи навіть далеко від фронту, а це означає, що Росія стане ще більш підготованою до майбутніх конфліктів. І так кожного разу, коли західної допомоги недостатньо, коли удари болючі, але не вирішальні – Москва стає все більш небезпечною для світу. Вони вже адаптувалися до всієї західної зброї, наданої Україні, маючи на це час, оскільки ця зброя надходила в «крапельному режимі».

Другий «парадокс» війни – так звана пастка незворотних втрат. Відомо, що люди часто продовжують інвестувати час, гроші або зусилля в завідомо програшну справу лише тому, що вже багато в неї вклали. Ця ситуація ззовні виглядає (і насправді є) ірраціональною, адже замість того, щоб оцінювати майбутні вигоди та ризики, мозок фокусується на ресурсах, які вже витрачені й не підлягають поверненню. Людина боїться визнати очевидне, бо доведеться «викинути на вітер» попередні зусилля та відмовитися від непосильної «валізи без ручки». Досі таку поведінку часто називали «ефектом Конкорда» через продовження фінансування надзвукового літака «Конкорд» попри його очевидну збитковість. Не виключено, що «відновлення великої Росії» з часом стане кращим визначенням для такого явища.

Але не лише Росія потрапила в цю пастку. В Україні теж одним із головних аргументів в суперечках про майбутнє є різні варіанти твердження «щоб всі жертви були не марними». Україна теж втратила надто багато, щоб відмовитися від боротьби – і ззовні це теж виглядає як ірраціональна позиція. Звідси і наше тотальне несприйняття американської переговорної стратегії, бо все, що робить Вашингтон – це пошук варіантів, які дозволять «зберегти лице» обом сторонам та припинити кровопролиття. З позиції людини, яка перебуває в пастці незворотних втрат, це виглядає явним грабунком.

Але і наша та російська пристосованість до сучасної війни, і пастка незворотних втрат можуть потьмяніти на фоні більш глобальних змін. Зокрема – інтеграції ШІ в проведення військових операцій. Зміни, які можуть статися, просто «обнулять» більшість попереднього досвіду і здобутків, а також знецінять втрати.

Днями у США спалахнули суперечки між компанією Anthropic (розробник ШІ «Claude») та Пентагоном. Генеральний директор  Anthropic Даріо Амодеї відмовляється змушувати своє «творіння» масово стежити за громадянами США та програмувати автономних військових роботів, яким не потрібен наказ людини, щоб вбивати. Пентагон вимагає «зняти зайві запобіжники», оскільки питання національної безпеки, мовляв, є важливішими і за етичні проблеми, і за позицію компанії-розробника. Що може ШІ в сучасній війні, людство вже побачило. Розрахувати тисячі варіантів розвитку подій, корегувати операції он-лайн – це як передбачати майбутнє, ніби стародавні міфи про підтримку богів та оракулів на полі бою. Так було у Венесуелі, так бомбардують Іран. І що цікаво – тут теж можна побачити приклади того, як недостатня сила удару формує резистентність ворога. Потрібно або не починати війну, або починати і закінчувати на своїх умовах. Зважаючи на те, яку армаду зібрали США на Близькому Сході, Америка націлена на «венесуельський варіант» з перехопленням нафтових потоків та повним вибиттям Тегерану з про-китайської коаліції.

Негативним наслідком ШІ-революції у військовій сфері для України є не лише те, що крім Китаю та США ніхто в світі не зможе в повній мірі скористатися її наслідками – це прогнозовано. А те, що козирі, якими Україна пробує грати на зовнішній арені – досвід, адаптованість, розуміння сучасної війни, можуть виявитися не такими вже й важливими. Це цікаво, досвід, безумовно, використають, але не він визначає місце країни «за столом переговорів». Місце визначає наявність засобів ураження та способів їхньої доставки. Якщо раніше ракетні програми і боєголовки робили країни повністю суверенними, то зараз до цього додається ШІ як необхідна умова для атаки чи оборони. А роль ШІ в кіберпросторі чи для цивільної безпеки просто неможливо переоцінити.

Україна, у співпраці з Європою, має шанс закріпитися в тому таборі, де дискусії і суперечки між розробниками ШІ та військово-політичним керівництвом принаймні можливі. Росія давно в таборі тих, де ніхто ні з ким не дебатує. Українська та російська резистентність, а також досвід «безпілотної війни» є цінними, їх уже адаптовують великі гравці, але це не безумовний козир. Набагато важливішою сьогодні є здатність не провалюватися в спіраль незворотних втрат.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Складається враження, що Віктор Орбан із наближенням виборів, які відбудуться 12 квітня, дедалі більше впадає в шал. Одним із останніх прикладів чого стало звинувачення України в підготовці нападу на Угорщину. Орбан розпорядився посилити оборону енергетичних об’єктів на території країни, оскільки їм нібито загрожує атака з боку України. Якби такі заяви лунали не під час війни, від них можна було б відмахнутися, як від набридливої мухи, списавши все на те, що в такий спосіб збанкрутілий політик хоче мобілізувати рештки свого електорату. Подібна риторика також цілковито вписується в прислуговування Путіну через послаблення України. Варто пригадати й те, що Орбан гне проросійську лінію не з альтруїстичних міркувань: він і його оточення добре наживаються на маржі від російських нафти й газу. Саме тут і криється причина його патологічного чіпляння за владу.

Таємниця Орбана

У попередніх статтях неодноразово розглядалася версія про те, що Орбана пов’язує з Путіним якась велика таємниця. Таємниця, яка може коштувати йому (у випадку втрати посади) свободи й статків. Існує підозра, що цією таємницею є існування спільного плану вторгнення в Україну на початку 2022 року. Кілька років перед російським вторгненням орбанівська пропаганда готувала суспільство до думки, що ось-ось настане час для перегляду умов Тріанонського миру, за яким Угорщина зменшилася до теперішніх розмірів. Угорський ресентимент виявився настільки сильним і всеохопним, що, попри те що минуло понад сто років, він і надалі вселяє надію на «повернення» румунської Трансільванії та українського Закарпаття.

Здається, Путін добре зіграв на цих настроях і запропонував угорському партнерові долучитися до «поділу українського пирога». Саме тому за кілька днів до повномасштабного вторгнення Будапешт розпочав зосередження своїх військових сил біля українського кордону. Розрахунок був на те, що Україна швидко впаде, а угорці без опору займуть те, що чомусь вважали своїм. Тобто Орбан ще тоді разом із Путіним був готовий знехтувати міжнародним правом і виступав його вірним союзником. Це пояснює подальшу люту ненависть до України й побажання їй поразки.

Знущання над ЄС

Проте варто тримати в полі зору не лише український вектор Орбана. Набагато важливішими є його відносини з Європейським Союзом, де він, використовуючи страхи єврокерівників перед розвалом ЄС, продовжує шантажувати Союз і фактично його руйнувати.

Ужита метафора «аб’юзивних стосунків» між Віктором Орбаном та Європейським Союзом – це не просто яскравий заголовок, а доволі точна модель політичної взаємодії, яка склалася за останні роки. У цій парі Угорщина використовує класичні тактики маніпуляції, а Брюссель демонструє поведінку заручника, який боїться зруйнувати «сім’ю» попри постійні приниження та шкоду.

Орбану вдалося застосувати у відносинах із ЄС класичний газлайтинг: «Це не я порушую правила – це ви агресори». Він майстерно перевертає реальність. Коли ЄС вказує на системну корупцію або знищення незалежних медіа в Угорщині, Будапешт відповідає, що країна – «останній захисник справжніх європейських цінностей», а Брюссель – «новий СРСР», який здійснює ідеологічну окупацію. Будь-яка критика з боку Єврокомісії подається як «помста за суверенну позицію» або «нападки ЛГБТ-лобі», що змушує Брюссель виправдовуватися за виконання власних законів.

Аб’юзер завжди знає слабке місце жертви. Для ЄС це єдність і бюрократична досконалість. Саме сюди постійно б’є угорський прем’єр. Він використовує право вето на зовнішньополітичні рішення (допомога Україні, санкції проти РФ) не тому, що вони якось шкодять Угорщині, а щоб тримати ЄС у напрузі. Фактично, блокуючи стратегічні ініціативи 26 інших країн, він каже: «Якщо ви не дасте мені грошей (розморожування фондів), я не дам вам жити нормальним життям».

Поведінка Орбана в Раді ЄС є циклічною, що характерно для деструктивних стосунків. Спочатку відбувається нагнітання: Орбан робить скандальні заяви, погрожує заблокувати бюджет або розширити зв’язки з диктатурами. Далі настає вибух: на саміті Угорщина офіційно накладає вето, ставлячи ЄС на межу паралічу. Потім тривають торги, коли лідери ЄС проводять багатогодинні закриті переговори, ідучи на поступки (гроші, винятки з правил), тобто вмовляють і просять змилостивитися. У результаті настає «медовий місяць»: вето знімається, Орбан отримує частину бажаного, а ЄС із полегшенням заявляє, що «єдність врятовано». До наступного разу.

Чому Європа поводиться як «заручниця»?

ЄС через лінивство й небажання змін практично сам «сповз» у пастку власних інституційних обмежень, які не передбачали появи «внутрішнього ворога». Євросоюз страшенно боїться виходу Угорщини (Huxit). Він панічно остерігається, що повна ізоляція країни призведе до її виходу з ЄС, що може пролунати як команда «старт» і для інших охочих вирватися з лещат «союзної неволі». Найбільш інфантильним у цій ситуації з боку ЄС виглядає пояснення, що нібито вихід Угорщини стане справжнім подарунком для Кремля, адже той тільки й мріє про прецедент для розвалу Союзу.

Фактично ЄС сам поставив себе в безвихідне становище. Юридичний формалізм, який так довго служив герметичності Союзу, перетворився на зброю для внутрішнього ворога. Процедура позбавлення права голосу (стаття 7) вимагає одностайності інших членів. Таким чином Орбану вдалося створити систему «взаємного захисту» з іншими правопопулістськими урядами, що робить його фактично недоторканним. Не варто відкидати й економічні інтереси окремих країн ЄС. Наприклад, німецький та австрійський бізнес глибоко інтегровані в Угорщину. Великі корпорації часто тиснуть на свої уряди, щоб ті «не перетискали» Орбана, аби зберегти стабільність ринку.

Не виключено, що окремі країни ЄС, під прикриттям дій скандального Орбана, тихцем проводять подібну політику. Зокрема варто нагадати, що Євросоюз не зміг ухвалити 20-й пакет санкцій проти Росії не лише через вето Угорщини, а й тому, що проти виступили Словаччина, Греція та Мальта, не зацікавлені в жорстких санкціях проти так званого російського тіньового флоту, значну частку якого становлять їхні танкери. Тобто у складі Євросоюзу є країни, які можуть на свою користь використовувати Угорщину з її скандально зіпсованою репутацією і які зацікавлені в членстві такого гучного скандаліста.

Чи існує вихід із замкнутого кола?

Зараз ми спостерігаємо спроби ЄС перейти до тактики «сірого каменю» (психологічний метод спілкування з аб’юзером, коли на маніпуляції не реагують емоційно, а просто ігнорують). Усе частіше рішення ухвалюються на рівні міжурядових угод 26 країн, ігноруючи Угорщину. Це позбавляє Орбана його головного інструменту – значущості вето. Брюссель також стає жорсткішим у фінансових перевірках. Без європейських грошей економічна модель Орбана починає тріщати, що видно з падіння форинта на початку 2026 року. Європа поступово усвідомлює, що нескінченні поступки лише підсилюють апетити. Питання лише в тому, чи наважиться ЄС на остаточну «сепарацію» – позбавлення Угорщини права голосу, чи продовжуватиме платити «аліменти» за примарний спокій.

Внутрішня кухня і «український слід»

Відомо, що Орбан використовує право вето не просто для захисту національних інтересів, а й як засіб політичного виживання своєї партії «Фідес» на тлі внутрішніх економічних проблем та майбутніх виборів у квітні 2026 року. Сюди насамперед належить антиукраїнська істерія, яку він використовує для внутрішньої мобілізації, а також як засіб безвідмовного тиску на Брюссель. Угорщина залишається «вузьким місцем» у зовнішній політиці ЄС, систематично гальмуючи підтримку Києва.

Із останнього – вето на кредит у €90 млрд. для України на 2026–2027 роки. Формальним приводом для цього стала зупинка транзиту російської нафти нафтопроводом «Дружба» територією України (через пошкодження інфраструктури внаслідок російських обстрілів). Також – саботаж 20-го пакета санкцій, коли Угорщина (разом зі Словаччиною) напередодні четвертої річниці повномасштабного вторгнення заблокувала нові обмеження проти Росії, вимагаючи відновлення постачання енергоносіїв. Сюди ж належить і блокування Будапештом виплат із Європейського фонду миру, які мають компенсувати країнам ЄС витрати на передану Україні зброю.

Тут Орбан використовує ініціативи ЄС як важіль тиску, щоб розморозити мільярди євро, які Брюссель утримує через проблеми з корупцією та незалежністю судів в Угорщині. Будапешт відкрито заявляє: «Ми не платимо Брюсселю (у політичному сенсі), поки він не платить нам». Що паралізує стратегічне планування ЄС. Угорський прем’єр відверто упивається антиєвропейською риторикою. Його пропаганда всередині країни змальовує ЄС як агресора, що «нав’язує війну» та «гендерну ідеологію». Орбан публічно заявляє, що ЄС перебуває на шляху «самознищення», водночас демонструючи поглиблення зв’язків із Китаєм і Росією та позиціонуючи себе як «міст» між Сходом і Заходом, що суперечить стратегії ЄС щодо зменшення залежності від авторитарних режимів.

Відповідь євробюрократів на подібний шантаж і демарші виглядає надто беззубою. До прикладу, напередодні виборів Єврокомісія свідомо обрала тактику стриманості, зменшивши публічну критику Будапешта щодо верховенства права. Побоюючись, що будь-яку жорстку заяву чи новий штраф Орбан миттєво використає у своїй кампанії як доказ того, що «Брюссель атакує Угорщину».

Прикладів поступок із боку Брюсселя не бракувало й раніше. Наприклад, у грудні 2023 року Єврокомісія розморозила €10,2 млрд для Угорщини саме напередодні саміту, де вирішувалося питання про початок переговорів щодо вступу України до ЄС. Хоча офіційною причиною назвали «судову реформу», більшість аналітиків розцінили це як плату за те, щоб Орбан «вийшов попити кави» під час голосування. Навіть зараз, коли Угорщина втратила частину прав на гранти через порушення дедлайнів реформ (понад €1 млрд було остаточно втрачено на початку 2026 року), Брюссель залишає двері відчиненими для виплат за іншими програмами, якщо Будапешт не блокуватиме бюджет ЄС.

До того ж Брюссель обговорює виділення близько €2,4 млрд нових коштів для Угорщини (попри попередні претензії щодо корупції), аби не дати Орбану аргументу, що «ЄС морить нас голодом». Тому ЄС, запроваджуючи черговий пакет санкцій, майже завжди погоджується на «винятки» для Угорщини, дозволяючи їй продовжувати імпорт нафти чи газу з РФ, поки та нібито «шукає альтернативи». Це фактично легалізує позицію Будапешта як «особливого партнера» Кремля всередині ЄС.

Щоб не ламати правила одностайності, Брюссель вигадує способи реалізувати рішення без участі Угорщини, але зберігаючи ілюзію єдності. Механізм працює так: якщо Орбан блокує загальний бюджетний інструмент, ЄС переносить фінансування на рівень міжурядових угод 26 країн, які вже не підпадають під право вето Угорщини. У результаті рішення ухвалюється, Україна отримує допомогу, а Орбан залишається в меншості, хоча й продовжує публічно заявляти про свою перемогу перед внутрішнім електоратом.

Поки що європейську політику щодо Угорщини важко назвати навіть тактикою «батога і пряника». Дуже часто удари батога перетворюються на м’які погладжування, а пряники – на ласі шматки. Наприклад, Урсула фон дер Ляєн, виступаючи 24 лютого в Києві, несподівано порадила українцям якнайшвидше запустити в дію нафтопровід «Дружба» – так, як того й хотів Віктор Орбан. Кажуть, що для пані фон дер Ляєн було важливо зупинити «ланцюгову реакцію», аби не допустити енергетичної ізоляції України з боку Угорщини та Словаччини. Для України це виглядає як тиск, але з точки зору Брюсселя – як спроба врятувати макрофінансову стабільність Києва ціною одного технічного ремонту під наглядом міжнародних експертів. Насправді ж це був черговий «пряник» із боку немічного ЄС для нахабного Орбана.

Висновок такий: це не стратегічне партнерство, а радше «управління кризою». ЄС платить певну «ціну» за лояльність (або принаймні за відсутність відкритого саботажу) Орбана, сподіваючись, що після виборів Угорщина повернеться до конструктивного діалогу.

В очікуванні «посторбанівської» ери

Як бачимо, лідери ЄС обрали стратегію вичікування. Вони сприймають нинішній деструктив Орбана як тимчасовий етап, сподіваючись, що результати квітневих виборів 2026 року змінять розклад сил. І справді, останні соціологічні опитування свідчать, що на наступних виборах може перемогти опозиційна партія Петера Мадяра.

Однак може виявитися, що опозиціонер Мадяр – і водночас особистий ворог Орбана – не займе відкрито прихильну до України позицію, причому не лише з тактичних міркувань. Так, він засуджує російську агресію і виступає за суверенітет України в кордонах 1991 року. Але водночас використовуватиме тему захисту прав угорської меншини на Закарпатті – принаймні для того, щоб заручитися підтримкою угорських націоналістів.

Зробити таке припущення дозволяє біографія самого Петера Мадяра, який до 2024 року робив успішну кар’єру в партії Віктора Орбана «Фідес». Ба більше, до 2023 року він був одружений із Юдіт Варгою – найближчою соратницею Орбана та міністеркою юстиції в його уряді. У 2024 році Мадяр виступив із різкою критикою Орбана, насамперед щодо тотальної корупції, і спричинився до відставки президентки країни та своєї недавньої дружини. Приводом стала історія з покриванням педофільського скандалу. Мадяр навіть використав запис телефонної розмови своєї колишньої дружини, що призвело до її відставки. Однак політик, який так різко змінив свою політичну орієнтацію, за сприятливіших обставин може змінити її ще раз.

Натомість Орбану нічого не залишається, як іти ва-банк. Нещодавно він заявив, що лідер опозиційної партії «ТИСА» (Петер Мадяр) уклав таємну угоду в Мюнхені з європейськими елітами про швидкий вступ України до ЄС. У відповідь Мадяр заявив, що він і канцлер Німеччини Мерц виступають проти пришвидшеного вступу України до ЄС. Тож немає підстав сподіватися на різку зміну політики Угорщини щодо України, однак є надія, що головний аб’юзер розніженої Європи внаслідок виборів перейде до розряду збитих льотчиків.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Так уже сталося, що політика не уявляється і загалом не може існувати без риторики. Заяви лідерів, анонси, інтерв’ю тощо формують порядок денний. На слова орієнтуються, бо вважається, що «слово» і «діло» мають доповнювати одне одного, що політик повинен діяти так, як говорить. Що ж робити, коли слова остаточно перетворюються на «білий шум», покликаний замаскувати справжні наміри, коли суперечливі заяви і словесні скандали починають переважати над правдою? Очевидно, слід навчитися відділяти «мухи» від «котлет».

Наприклад, переговори в Женеві. На словах – «глухий кут» через історичні екскурси від путінського помічника Медінського про «печенігів» (хоча цього разу історичних «лекцій» якраз і не було), чутки про розбіжності між «буданівцями» та «єрмаківцями». На практиці ж – присутність європейських радників із питань безпеки, після чого «несподівано» з’явився звіт їхніх розвідок про те, що війна триватиме ще від 1 до 3 років, хоча це більше схоже на озвучення власних надій ще трохи посидіти за спинами українців, аніж на аналітику. А також окреме спілкування Умєрова з тим-таки Медінським (не про «половців» ж вони говорили), а ще – наполегливе просування ідеї виборів та референдуму.

У світовій політиці, завдяки Дональду Трампу, «майстру» говорити одне, а робити протилежне, ще цікавіше. Чим «успішніше» тривають переговори з Іраном, тим більше американських військ накопичується на Близькому Сході. Чим дорожчою стає нафта, тим частіше американський президент згадує про можливість домовитися, а коли ціни йдуть вниз, тоді різко згадує про силовий варіант. Зрозуміло, що Вашингтон від удару стримує не вроджений гуманізм, а необхідність взяти під контроль експорт нафти, а значить і світові ціни на неї, якщо доведеться таки вв’язатися в бійку.

Аналогічною є «дружба» «агента Краснова» з Путіним. На липневий саміт НАТО американці просять Україну не запрошувати, і взагалі планують звести роль НАТО до оборони Північної Атлантики. З іншого боку, санкції проти РФ продовжені ще на рік. Договір про Скорочення стратегічних наступальних озброєнь між США та РФ не продовжено, а нової гонки Росія не потягне. Затримання суден тіньового флоту стає звичним явищем, до якого долучаються і європейці. Вашингтон переконав прем’єра Андрея Бабіша не згортати чеську «снарядну ініціативу», старлінки для росіян залишаються вимкненими. Чим відповідає Росія? Обіцяє віддати  Штатам арктичні багатства (вся політика Путіна останніх 25 років – це захист тих таки багатств від англо-саксів, якби хто забув) і блокує в себе Телеграм…

Ми звикли думати, що поки Америка руйнує світовий порядок і власні союзи, «мудрий» Китай наполегливо їх будує. Наприклад, нещодавно Пекін оголосив про скасування мит для країн Африки. Але і США вже переходять від ламання старого до будування нового. З Угорщиною досягнуто домовленості про співпрацю у сфері ядерної енергетики (ми ж проти «Росатому»?), але з побічними ефектами. Після того, як Марко Рубіо і Дональд Трамп публічно підтримали Віктора Орбана напередодні виборів, той неначе випив «хороброї води» і тепер грозить заблокувати транзит електроенергії в Україну, якщо Україна не відновить роботу нафтопроводу «Дружба». А також блокує 90 млрд кредиту від ЄС, який хоч і підв’язаний під російські заморожені активи, але залишається кредитом.

США підписали домовленості з Узбекистаном про видобуток рідкісноземельних матеріалів, уклали торгівельну угоду з Індонезією, організовують продаж венесуельської нафти в Індію. А ще імпорт в США з Тайваню перевершив імпорт в США з Китаю, вперше за багато років. Навіть на засіданні «Ради миру» знайшлося місце для позитиву: Білорусь запросили, але «забули» оформити візи.

Так, «будівництво» нового Pax Americana передбачає послаблення ЄС, і Орбан з його антиіммігрантською ширмою – лише квіточки, адже скоро буде окремий VPN для просування американської політики в Європі. Чи це сюрприз? Ні, про це навіть оголошують заздалегідь, і загалом до цього йшло ще від часу, коли Брюссель намагався поставити діяльність американських техногігантів у якісь пристойні рамки. А ще Європа має озброїтись, але не розвиваючи свій військово-промисловий комплекс таким чином, щоб він міг скласти конкуренцію американському. Тобто славнозвісні 5% ВВП членів НАТО на оборону ще треба буде умудритися не віддати Америці.

Минулого тижня Верховний суд США визнав мита Трампа незаконними. Тепер ЄС терміново мав би переглянути угоду. Але Дональд Трамп, як відомо, своїх помилок не визнає, тому наклав нові 15% на весь імпорт в США. Нам же слід пам’ятати, що це рішення не стільки про дружбу із союзниками, скільки про майбутній візит американського президента в Пекін. Фактично Верховний Суд США послаблює позиції Трампа напередодні переговорів із Сі. А ще – вибиває з рук інструмент для обмеження стосовно російської нафти. Тому я б так сильно не радів, що в Америці «знайшлася управа на рудого божевільного діда». Крім того, це ж ніяк не відповідає на головну проблему сучасної Америки – протистояння з Китаєм, тому шоу триватиме.

З позитивного для України в цій ситуації – тепер більше шансів на удар по Тегерану, ще одному союзнику Москви. При чому на такий удар, який дозволить взяти під контроль експорт нафти. Інакше прибутки «друга Владіміра» знову зростуть, а це означатиме його ще більшу непоступливість. Так виглядає, що на словах Трамп тисне виключно на Україну, нахвалюючи російського вождя, а на ділі тисне і на Україну, і на Росію, і на Європу, тримаючи в голові головного конкурента – Пекін.

І це «трохи» контрастує з політикою ЄС, де риторика більш антиросійська, а от в діях є «нюанси». Це стосується і транзиту російської нафти в Угорщину через Хорватію. І новину, що вигулькнула як «Пилип з конопель», про необхідність визнати одностатеві шлюби в Україні, інакше ніякого вступу в ЄС не буде. Дивно, маючи під боком Польщу чи Угорщину, чути, що це необхідна умова євроінтеграції. Крім того, ясно ж, що це заява в піку американцям, щоб поставити Київ перед необхідністю вибирати між підтримкою Брюсселю чи Вашингтону. При тому, що об’єктивно Україна зараз потрібна Європі. В тому числі, завдяки демаршу США: ліцензія на «Петріоти» європейцям не світить, зате українські військові вчитимуть Бундесвер. Та й Данії, яка створює безпілотну ескадрилью для патрулювання Арктики, український досвід асиметричної морської війни буде не зайвим.

Чи вдасться цим скористатися, залежить більше не від України, а від США. Адже, як показує практика, чим реалістичнішою стає загроза російського нападу на Європу, тим більш райдужними стають українські європерспективи. І навпаки, «копенгагенські критерії» стають непереборною силою в ті моменти, коли Росія здається слабкою, мир в Україні – віддаленою перспективою, а підтримка Вашингтоном Європи – надійною. Лише розуміння того, де ми знаходимося в списку загроз/пріоритетів для США та Європи (а в цьому списку перед нами є і Китай, і Росія з її природними багатствами та ядерним арсеналом, і Тайвань, і Латинська Америка, і Близький Схід) може допомогти реалістичніше сприймати «прогрес переговорів».

P.S.: до речі, незрозумілим є скепсис українців стосовно «історика Медінського». У нас же тих істориків вагон з причепом, невже ніхто не планує захищати нашу історичну правду? Бо зараз якось «першопричини конфлікту» показані виключно з позиції росіян. Не вірю, що нам нічого сказати світові на цю тему. Тим більше, що це мабуть єдина сфера, де якраз слова є важливішими за справи.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут

Для історика, напевно, не існує більшої спокуси, ніж проведення історичних аналогій та написання альтернативної історії. Хоча і одне, і друге є забороненим плодом, після вкушання якого годі залишитися в академічному цеху. Але якщо піддатися спокусі й усвідомити, що минуле – це перетікання одних і тих самих сюжетів, то аналогій, хоч а й з масою відмінностей, можна відшукати безліч. І тоді вислів одного з українських президентів «Так це вже було» заграє новими барвами. Тому сьогодні пропоную читачам свого роду експеримент – накласти сучасні відносини між Трампом і Путіним, Америкою і Росією на перше століття нашої ери. А саме – на відносини і плани короля даків Децебала та римського імператора Траяна.

Прийнято вважати, що король Децебал, який правив у 87-106 рр. нашої ери, був, мабуть, найнебезпечнішим і найрозумнішим супротивником, із яким Рим стикався з часів Ганнібала. Його політика – це поєднання жорсткої централізації, військової інноваційності та надзвичайно хитрої (гібридної) дипломатії. Якщо характеризувати його правління коротко: він перетворив Дакію з конфедерації племен на потужну мілітаризовану державу, яка змусила Римську імперію платити йому «данину». Децебал майстерно грав на слабкостях Риму.

Наприклад, після успішних битв він уклав з імператором Доміціаном мир (89 р. н. е.), який був фактично капітуляцією Риму. Децебал став «союзником», але за це Рим надсилав йому щорічні субсидії, ремісників та військових інженерів. Він буквально будував свою державу руками римлян. Римські фахівці зводили для нього фортеці, вчили даків створювати облогові машини та будувати мости. Водночас Децебал активно створював антиримські коаліції з сусідніми племенами (сармати, роксолани), намагаючись оточити римські провінції на Дунаї.

Подиву гідне те, завдяки чому Децебалу вдалося перетворити Дакію на таку потужну державу з тієї, яку він успадкував, де влада короля була обмеженою. По-перше, він зміг встановити абсолютний контроль, підпорядкувавши собі місцевих вождів і створивши чітку вертикаль влади. Здійснив справжній економічний ривок. Головним ресурсом були золоті та срібні копальні в Трансільванії. Він модернізував видобуток, що дозволило утримувати велику, добре озброєну армію. Створив унікальні оборонні системи в горах Орештіє. Шість потужних кам’яних фортець були розташовані так, що замикали підходи до серця держави.

Що важливо, політика Децебала спиралася на потужний духовний фундамент. Верховний жрець у Дакії був другою людиною після короля, а іноді – його головним радником. Віра в безсмертя: релігія даків (культ Залмоксіса) вчила, що воїни після смерті потрапляють до богів, що робило його армію фанатично відданою та безстрашною. Не без того, що Децебал підтримував суворі звичаї. Наприклад, за легендами, у Дакії вирубали виноградники, щоб солдати не пили і зберігали бойову готовність.

На відміну від багатьох інших варварських лідерів, Децебал не пішов на компроміс із Траяном, коли той вирішив остаточно ліквідувати дакійську загрозу. Він використовував тактику «випаленої землі», заманював римлян у вузькі гірські ущелини та навіть намагався організувати замах на Траяна. Його самогубство після падіння столиці було останнім політичним актом: він відмовився бути частиною тріумфальної ходи в Римі як трофей.

Скарбниця короля Децебала як «золота жила» Римської імперії

Проте нас цікавить не пафос, а історія дакійського золота. Про те, як золото Дакії потрапило до Риму і на десятиліття змінило економіку цілої імперії. Це не просто історія про поділ здобичі – це історія про те, як імператор Траян влаштував справжній «золотий дощ» для всіх верств римського суспільства. У 106 році н. е. після запеклих воєн Траян усе-таки остаточно підкорив Дакію. Децебал як не намагався сховати золото, перегородивши річку Саргеція, закопавши скарби в річищі та повернувши воду назад, але знайшовся зрадник, який видав таємницю римлянам.

Здобич була фантастичною: за свідченнями хроністів того часу (хоча цифри можуть бути дещо перебільшені), Рим отримав близько 165 тонн золота та 330 тонн срібла. Поділ здобичі не був хаотичним грабунком. Траян, будучи мудрим політиком, використав дакійське золото для зміцнення своєї влади через три основні канали. Більша частина здобутого пішла на покриття дефіциту бюджету та виплати легіонерам. Кожен солдат, який брав участь у поході, отримав величезні преміальні, що забезпечило Траяну абсолютну лояльність війська.

На другому місці були римські патриції, які не просто «брали злитки». Їхня вигода була більш витонченою. А саме: Траян призначив багатьох лояльних аристократів намісниками в нову провінцію Дакію, де вони могли легально (і не дуже) збагачуватися через податки та розробку нових копалень. Золото Дакії запустило наймасштабнішу будівельну програму в історії Риму. Патриції, які володіли цегельнями, каменоломнями та будівельними артілями, заробляли статки на державних замовленнях. Решта лупу дісталася плебсу. Щоб задобрити простий люд, Траян зробив небачене: усі жителі Риму були звільнені від сплати податків на цілий рік. Крім того, кожен громадянин Риму отримав по 650 денаріїв (величезна сума на той час, що дорівнювала майже річному доходу ремісника). Не підвела і програма «хліба і видовищ» – Траян влаштував гладіаторські ігри, що тривали 123 дні, під час яких на арені виступили 10 000 гладіаторів.

Проте щастя не могло довго тривати. Раптовий приплив такої кількості золота мав і побічний ефект – інфляцію. Вартість золота на ринку впала на кілька відсотків, а ціни на товари в Римі поповзли вгору. Проте для Траяна це було перемогою – Рим перетворився на найрозкішніше місто світу, а Дакія стала «золотою жилою» імперії на наступні 150 років.

Наші дні

Але повернімося в наші дні. Навіть не варто переказувати історію путінської відбудови імперії в післяєльцинський час. Та й було б забагато честі порівнювати кремлівського диктатора із Децебалом, хоча останній і був для свого часу варваром. Проте в діях Путіна можна знайти досить багато аналогій щодо перетворення країни на гігантський плацдарм для нового переділу світу. Прийнято вважати, що Путін у більшості моментів просто повторює нацистський Третій рейх і особисто Гітлера. Все так. І обґрунтування агресії в стилі Гітлера, і ідеологія а-ля Третій райх. І навіть релігія, чітко підпорядкована державній агресивній політиці. Але також проглядаються елементи дакійського культу Залмоксіса. Храм-капище під Москвою, який називається Головним храмом Збройних сил РФ, є змістовним і візуальним підтвердженням панування в Росії квазірелігійного воєнного культу. Та й розмови про бажання Путіна прожити 150 років, як і практики купання в крові молодих оленів, – із цього ж розділу мракобісся.

Проте найважливішим для нашої теми є створення і наповнення «Фонда национального благосостояния» – справжнього резерву для ведення війни світового масштабу, який Путін категорично відмовився витрачати на компенсації під час пандемії COVID-19, очікуючи важливіших часів.

Також варто пам’ятати, що «золотом Путіна» є не так дорогоцінні метали та якутські алмази, як багаті природні поклади, енергоносії та й узагалі енергія. Наприклад, Путін перетворив природний газ на зброю проти Європи, довівши її до повної залежності і стану легкої жертви для шантажу. Нафта стала безвідмовним джерелом наповнення державного бюджету та щедрого фінансування війни. Путін фактично перевів економіку Росії на воєнні рейки. А Росія навчилася «торгувати» з тими, хто цю торгівлю так пафосно обмежував або припиняв. Паралельний імпорт процвітав, а європейські та американські санкції нагадували діряве відро.

Можливо, подібного роду імітація тривала б і далі, аж до остаточного виснаження України, якби вдруге до влади в Америці не прийшов Дональд Трамп. Ділок, що любить усе, що має колір і ціну золота. Хоча було б несправедливо все зводити до золотолюбства Трампа. Не менш важливими для нього є особиста велич та всесвітнє визнання. І все це для нього тісно пов’язане між собою. Трамп узявся вирішувати світові конфлікти не так для того, щоб на планеті настав вічний мир. Він розуміє, що поки триває російсько-українська війна, йому не дістатися до «золотої жили» під назвою Росія. Без чого йому не вдасться не те що протистояти світовому поширенню Китаю, а й зробити багатими і щасливими відданих йому МАГівців. Здається, Трамп дійсно хотів би ощасливити американців на рівні того, як Траян обдарував римлян.

Саме тому він пішов шляхом задобрювання Путіна. Не виключено, що Путін йому дійсно близький за духом, але його осляча непоступливість може довести до шалу навіть грайливого володаря Овального кабінету. Здається, Трамп уже добре усвідомив, що відірвати усю Росію від Китаю йому не вдасться. Та й з якого б дива Китай відпускав таку хорошу дійну корову, яка до всього наганяє неабиякий страх на Європу. І тут сталося небачене – Росія, відчуваючи виснаження, сама проявила ініціативу і раптом пішла на «зближення» зі США.

Посольство Дмитрієва

Дуже важко пробиратися крізь нетрі російської пропаганди та масу відволікаючих маневрів, щоб зрозуміти, яку ж насправді місію виконує Кирило Дмитрієв. Кар’єра якого мала б безславно закінчитися після провалу в Анкориджі. Це було б правдою, якщо розглядати Росію як впевненого самостійного гравця, який невпинно гне свою лінію, за якою його задовольнить тільки капітуляція України. Але можна й інакше глянути і на Анкоридж, і на подальші переговори росіян з американцями. Перш за все – подивитися на це як на «посольство» від російських олігархів до Трампа з «поклонною»: забрати принаймні половину Росії під свою опіку.

Те, що в Анкориджі Китай демонстрував Трампові слухняність путінської Росії, – факт. Також ще до зустрічі було зрозуміло, що Пекін не дасть згоди на глибші стосунки Москви і Вашингтона. Що не могло не сполошити російських олігархів, які чудово усвідомлюють, що збільшення залежності Росії від Китаю – це шлях до їхньої особистої катастрофи. От вони і спорядили Дмитрієва до Америки, щоб той розвідав перспективи поділу Росії, за яким європейська частина з Москвою відходила б під вплив США. А для цього придумали легенду про надзвичайно перспективну економічну співпрацю.

І от уже Дмитрієв обіцяє американцям пакет економічних домовленостей на міфічні 12–14 трильйонів доларів, яких не існує в природі. Бо Трамп на менші суми просто не ведеться. От уже й Сергій Лавров заявив про створення російсько-американської економічної робочої групи. І взагалі росіяни, не ховаючись, пропонують американцям надзвичайно вигідні контракти: з видобування літію, освоєння арктичних шляхів та енергетичні проєкти, пов’язані з обслуговуванням ШІ. Переводячи на людську мову, «русский царь» Путін докотився до того, що міняє землі і природні ресурси на можливість ще трохи «поцарювати».

І це хороший знак для Трампа. Відсилаючи Сєчіна в Пекін, а Дмитрієва – в Америку, Путін думає, що в такий спосіб демонструє китайцям можливість маневру і водночас підсаджує американців на гачок неймовірних економічних обіцянок. Після чого китайці мали б проковтнути цю гру з американцями, як банальне затягування війни проти України, а американці погодитися «продати» Україну. Насправді ж він штовхає і китайців, і американців до висновку, що за таким сценарієм сам Путін нікому не потрібний. Що частина впливових російських еліт орієнтується на Китай, а олігархат – на Америку. І це ті неназвані вежі Кремля, які нібито віддавна воюють між собою.

Виникає питання: а чи можуть Сі Цзіньпінь та Дональд Трамп сепаратно домовитися про долю та подальшу експлуатацію Росії? Все можливо, але не зараз. Зараз очевидно, що Китай не має наміру просто так поступатися впливом американцям у Росії. Він захоче зберегти її цілісність, щоб цілісно контролювати усю країну. А тут вже багато залежатиме від успішності переговорів комівояжерів Трампа із посланцями російських олігархів. Місії Віткоффа та Кушнера на Близькому Сході вже принесли неабияку користь Трампу та його сім’ї. Якщо ж за якийсь час у їхньому діловому портфелі з’являться багатомільярдні контракти з росіянами та права на частку в російській економіці, то це приведе не тільки до казкового збагачення Трампа, але й до припинення війни. Щоправда, тут до протесту Китаю може додатися Конгрес США, який побоїться аж такого посилення Трампа та його оточення.

ПС. В цілому українцям не варто аж так остерігатися подібного сценарію. Не варто також особливо зважати на пропагандистський акомпанемент, яким російські трубадури супроводжують реальний процес поділу Росії та її благ. Не піддаватися на провокації, що американці продають Росії Україну за 12 трильйонів доларів. Тому що йдеться про поділ самої Росії і боротьбу за її «золото» – американців і китайців. Одне ясно – американські патриції вже ділять «золото» Росії. А це не тільки нагадує історію Риму та фінал Дакії, але й місце Росії в сучасному світі, якому вкрай необхідні її ресурси, але не обов’язково вона сама.

Здавалося, що нового можна почути на Мюнхенській безпековій конференції українцям у 2026 році? Ракети як літали, так і літають, фронт просувається, легше від розмов не стає. З іншого боку, ці розмови таки формують порядок денний, як би скептично ми до них не ставилися. Скепсису додають вітчизняні інтелектуали та «лідери думок». Вони з якогось дива продовжують поводитися наче поганенькі викладачі гуманітарного факультету – ніби знають щось важливе, при цьому не виходять за рамки програми та підручника. А коли зустрічають іншу думку, одразу великодушно вказують на її помилковість. Але Марко Рубіо не студент, і йому «талон» не поставиш, як би не вправлялися в дотепності самопроголошені «педагоги» міжнародного масштабу.

Хто в цій ситуації «невиправний двійочник», кожен може спробувати визначити сам. Чи «тупі американці», чи «високочолі інтелектуали». Але перед цим варто все таки пригадати, хто ще недавно запевняв суспільство, що Дональд Трамп за жодних обставин не виграє президентські вибори вдруге, потім радили зачекати, бо американська система «стримувань і противаг» витримає його натиск. Зараз кажуть, що треба потерпіти до проміжних виборів у США. Після проміжних порадять почекати до президентських. Але ж кожне таке «перечікування» в Україні оплачується чиєюсь кров’ю, крім того – а якщо не спрацює? Які шанси, що справдяться прогнози тих, чиї прогнози рідко справджуються? На чому взагалі ґрунтується оптимізм «експертів», які не помічають, що світ змінився, і що Трамп є продуктом цих змін, а не автором? Зрештою, вже рік слова американців відкидаються як «неправильні», але нам від того не легше. То чи не варто перестати оцінювати, а спробувати зрозуміти?

Промова Марко Рубіо, яку для початку вартувало хоча б прочитати повністю, а не окремі уривки в інтерпретації, і якій аплодували на Мюнхенській конференції, звучала значно поблажливіше до європейських союзників, аніж минулорічний «наїзд» Джей Ді Венса. Але по суті вона мало чим відрізняється і є черговим підтвердженням нової американської політики – тут песимісти праві. Але вони не праві в тому, що це тимчасова аномалія, яка скоро мине. Швидше за все, така позиція стане «республіканською альтернативою» «демократичному глобалізму», і це протистояння визначатиме американську зовнішню політику найближчим часом.

Інша відмінність цьогорічної промови – це підготовка та обґрунтування її ідеологічного наповнення. Якщо досі можна було лише здогадуватися, відштовхуючись від озвучених образ та претензій, куди рухатиметься республіканська Америка, то зараз ми почули «чому». За цією логікою, оскільки «ліберальний кінець історії» так і не наступив, Заходу потрібно адаптуватися до нових викликів. При чому ці виклики були створені самим Заходом, адже поки демократії витрачали ресурси на будівництво «нового чудового світу», інші використовували час для власного зміцнення. Знаючи, як Росія використовувала правила цивілізованого світу для підриву самих основ цивілізації, хіба Рубіо тут не правий? Хіба Китай і Росія не скористалися тим, що на Заході обмежували викиди, переймалися глобальним потеплінням і згортали власний видобуток корисних копалин та промислові виробництва? Хіба ООН не перетворилася на респектабельну трибуну для диктатур різного типу? Хіба не стала міграція інструментом тиску на ЄС в руках Путіна?

Від цього логічно «танцює» вся ідеологія, де найцікавіший поворот – це бачення власної історії. Праві на Заході давно виступали за відмову від «провини білої людини», зараз це озвучив цілий державний секретар США. І не просто озвучив, а присвятив декілька абзаців темі унікальності та першості саме європейської цивілізації, продовженням якої є США. Для нас особливо цікавим мав би бути пасаж про комунізм, що був екзистенційною загрозою, та про «тиранію на Сході із закінченням Другої світової війни», після краху якої Західна та Східна Європа нарешті возз’єдналася – це дуже важливий та обнадійливий для України момент. І чітке заперечення путінської ідеї про сфери впливу.

Натомість для ЄС в нинішньому вигляді нічого доброго не віщують слова «Що саме ми захищаємо. Армії не воюють за абстракції. Вони воюють за людей, за нації, за спосіб життя». Очевидно, бачення Європи з Брюсселю і з Вашингтону – це два різних бачення. І від цього факту просто відмахнутися уже не вдасться.

Іронічно, що росіяни думали зіграти з американськими правими в гру «пригадай історію», але як завжди переоцінили себе. Максимум можна буде витягати стару платівку про «відставання від Заходу внаслідок монголо-татарського іга». Навіть перемогу над нацизмом, улюблену історичну іграшку російського вождя, американці приписують виключно західним союзникам.

Європейською відповіддю на слова Марко Рубіо «з натяжкою» можна вважати слова німецького канцлера Фрідріха Мерца. По-перше, він слушно зауважив, що свобода на континенті, яку встановили після Другої світової, «більше не є даністю». Це, по суті, підтвердження слів Рубіо і згода з тим, про що американці говорять вже давно. Інше «цивілізаційне» питання, в якому сучасне керівництво ФРН і США думають в одному ключі – це ставлення до європейців за межами ЄС як до «своїх». Але в основній частині – категорична незгода. Його слова «культурні війни MAGA у США – це не наші війни» означають, що в питаннях міграції чи гуманітарної політики керівництво провідних країн Європи дотримуватиметься своєї теперішньої позиції.

Було б дивно, якби Китай не використав Мюнхенську конференцію для того, щоб «підтримати» Європу в піку Америці. Міністр закордонних справ КНР Ван Ї кілька разів наголошував, що Європа повинна брати участь у вирішенні російсько-української війни, що це війна в Європі, і що Європа має бути «за столом», а «не в меню», і що нарешті європейці знайшли в собі мужність, щоб говорити з росіянами… Ніщо не видавало в комуністичному міністрі російського агента впливу, якби не фраза «першопричини конфлікту».

Ось із цим світові доведеться жити найближчим часом, вибираючи свої моделі поведінки: від заперечення до адаптації. Перший варіант – це написати в мережі Х, що діло Ілона Маска «завалити ...бало і давати старлінки» (цитата). Другий – спробувати вирішити питання використання старлінків росіянами без хамства і пустих погроз. В одному випадку ефектно, в іншому – сотні врятованих життів. А ще ж треба врахувати, що ці новочасні американські ідеї скоро почнуть просувати на континенті силами Держдепартаменту, що будуть телеканали, буде підтримка профільних блогерів та подкастерів. Що США конкуруватимуть з Росією за вплив на євроскептиків, політиків та звичайних виборців. Тому Фрідріх Мерц трохи лукавить, коли говорить, що культурні війни MAGA європейців не стосуються.

Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут